Якщо випадало познайомитися з дівчиною очно, Толік швидше намагався піти додому і там нарешті нормально з нею поговорити письмово. Але тепер він стояв з цигаркою в руці і дивився, як наближається Альба, знову й знову прокручуючи в голові слова всіх своїх біженців вдома про стрєлки, про родину, про вибухи. Він пригадав, як мама зітхала: «Ох, Толіку, це ж ти міг би женитись, а тут ми поприїжджали тобі на голову. Ну хоч і тісно, але можем і всі поміститься. То ти шукай собі когось».
Вона так казала, ніби «жениться» — це справа кількох днів, максимум тижня. І ніби «шукати» — це приблизно як піти по гриби: якщо довго швендяти лісом, то когось та знайдеш.
— Тільки що за дівчина захоче оце на свою голову стільки бездомного народу? — казав Анатолій Степанович. — Дві свекрухи!
— Три, — озивалась Іруся, — ще котяча свекруха.
Друся при цьому зиркала з підвіконня вниз.
— Толічку! — вигукувала раптом Григорівна, а Толічком в цій родині називали тільки тоді, коли хотіли якось надурити. — А тобі Поліна нравицця?
— Лишіть мене, — відповідав Толік.
Як зручно! Не треба було б когось шукати жениться. Наречена приїхала сама і вже навіть живе тут.
Але Поліна як варіант була гірша поштарки, яку Толік уявляв роздягненою у часи особливої скрути. Поліна бачила Толіка у найбільш непривабливому вигляді. Ось він у трусах лізе драбиною до себе в кімнату. Або свариться з мамою. Або слухає, як Анатолій Степанович розповідає, які в нього були худі ноги. «Як сірничини! Я кажу вам — отакі-го!» — при цьому він підіймав угору свої, варто сказати, досить жирні мізинці. Або оті розмови Григорівни про потенцію і цикорій, і про її знайомого співака, з яким вона їздила на гастролі, і той пив забагато кави, і коли дійшло до діла, то «ви поняли». І всі «поняли» аж настільки, що Толік щоразу уникав собі варити каву при людях і почав заправлятися подвійним еспресо в барі після пробіжки, що йому потім аж серце вискакувало, коли він біг назад під гору. Він біг, хекав, проклинав еспресо, пробіжки і своє нікчемне існування. Все це проминало йому в голові, поки Альба йшла.
— Маєш закурити? — спитала вона.
— Ага.
— Я взагалі-то не палю.
— Я теж, — сказав Толік.
Альба закурила. На її вилиці осипались крихітні блискітки з повік.
— Як ти взагалі? — спитала вона. — В офіс не ходиш?
— Думаю, буду, — відказав Толік.
— Я після ковіду змушую себе.
— Ковід? — спитав Толік. — Якщо чесно, я вже й забув, що це.
— Тоді в тебе дуже здорова психіка, — відказала Альба, — швидко відновлюєшся. А я досі не прийду до тями. Все перевернулося: робота, особисте, стосунки, весь світ став інакшим.
Вона це проговорила як заготовку, з якої починає будь-яку розмову останні два роки.
— Найпростіший спосіб відновитись, — відповів Толік, — поринути в нову катастрофу.
— Це ти маєш на увазі якийсь новий вірус? Я не готова, — засміялась вона.
— Типу якусь нову катастрофу. Як в Україні.
— Чекай, ти ж звідкись звідти? Зі Словаччини?
— Я з України. Доброго вечора.
Альба підняла брови, ковтнула.
— Вибач, я не знала. Ти якось не схожий.
— А яким мав би бути українець?
— Не знаю, — усміхнулась Альба.
— Червонопиким, здоровим і пузатим?
Вона засміялась, а потім замовкла і насупила чоло.
— У мене ще є потенціал, — сказав Толік і зиркнув на свою руку, що тримала цигарку, — рука була біла в темряві і по-жіночому витончена.
— Пішли, може, щось вип’ємо? — спитала Альба.
Тільки тепер Толік помітив, що майже не курив — всю його цигарку скурив вітер з моря, поки він балакав із Альбою.
— Я за кермом, — сказав він.
— Я тебе завезу додому.
— А тебе хто завезе?
Альба засміялась. Толік запізно зрозумів, що вона мала на увазі.
— Пішли, — сказав він.
Один зі столів, прикрашений білими кульками і червоними тюльпанами, стояв під величезною сосною. Її стовбур був зовсім голий, а десь нагорі павутиною хиталися колючі віти.
З усіх варіантів інтеграції Толіка в розмову за столом Альба вибрала найгірший.