— А ви знали, що Толік з України?
— Я знала, — озвалась Амалія.
— Звідки? — спитала Альба.
— Я бачила його паспорт, як і кожного з вас.
Амалія працювала у відділі кадрів. Шеф-американець піднявся з плетеного стільця.
— О! — вигукнув він. — Це просто вау! Ну ви нищите росіян так, як ніхто того не чекав!
Толік спершу подумав, хто це «ми» і до чого тут він зі своїми пальцями змученого сухотами піаніста, а потім глянув на Альбу і сказав:
— Ага! Трощимо сук.
— Ти когось знаєш на війні? — спитала Альба. Її очі мерехтіли від гірлянди.
Толік знав кількадесят людей на війні, знав сотні тих, кому розвалило хати, знав вдів, вдівців і сиріт, знав тих, кому рознесло ракетами бізнеси, яблуневі сади й сироварні. Він глянув на цей стіл, на келихи, на ці кульки, тюльпани і скатерки. Йому сплило в голові фото тюльпанів, що пробивались у дворах розвалених будинків, наче їх там під землею ніхто не попередив, що не варто лізти у цей світ. Ті тюльпани були точно такі самі, як ці на тлі білих скатерок і шампанського. Як дивно.
— Ви вже спланували відпустку? — спитав Толік замість відповіді на питання.
— Я два роки з цим ковідом нікуди не їздив, — сказав Том, німець, який колись, ще в офісні часи, сидів з Толіком в одному кабінеті, — і цього року теж не поїду.
— Чого? — спитав американець.
— Маю хату в Баварії, буду утеплювати. Газ тепер дорогий.
— Я вже замовила сажотруса, — сказала бухгалтерка, — знаєте, скільки вони беруть? Двісті євро за двадцять хвилин роботи!
— Так, світ перевернувся, — закивала Альба.
— Світ перевернули! — сказав німець. — Він не сам перевернувся! Це зробила конкретна людина! Путін!
— У мене кузен загинув, — сказав Толік і одразу відчув пекучий сором, що те хлоп’я з його дитячих спогадів, якого вже немає на світі, він витягнув у розмові, як козирний аргумент.
— О, співчуваю… — озвалась Альба.
Решта закивали, опустивши додолу очі. Це звична реакція людей на чиюсь далеку біду, до якої їм, по суті, байдуже.
— Так-от, — сказав Толік. — Ви всі здивуєтесь, — він глянув на німця, — але убив його не Путін. Путін взагалі в Україну не приїздив, уявіть собі. Мого брата вбив простий собі хлопець, якого ви тут, ймовірно, зустрічали на пляжі з сім’єю.
— Це пропаганда, — заговорив німець, — йдеться про розлюднення всіх росіян. Так, як колись усіх німців не вважали за людей.
— Бачите, — сказав Толік, — ще пару місяців тому в пристойному товаристві посилатися до Гітлера вважалось ознакою програної суперечки, а тепер вже можна.
— І я це роблю з великим задоволенням, — сказав американець, — бо Путін ніхто інший, як Гітлер.
— Ну, а прості росіяни? — спитала Альба. — От у мене мамина сусідка росіянка. Вона хороша жінка.
Толік подивився на Альбу таким змучено-печальним поглядом, що вона замовкла. Амалія ж для розрядки обстановки завела промову, яка, як вона думала, безпрограшна: про жахи війни, про те, як війна руйнує сім’ї, майбутнє і перевертає все навколо себе. І ще про те, що сучасний світ мав би вже не допустити воєн і не мілітаризуватись.
— Чудові слова, — сказав Толік, — для мирних часів. Знаєте, мій покійний батько все життя голосував за партії і людей, які обіцяли, що ніколи не допустять воєн, а в результаті якось так вийшло, що він все життя прожив у болоті війни, а потім ще й лишив її у спадок дітям.
— Війни минулого — це страшне, — озвалась Амалія, — сподіваюся, більше такого не буде.
— Тобто? — спитав Толік. — Отаке саме відбувається прямо зараз, поки ми тут з вами сидимо, а може, й гірше, бо людство постійно вдосконалювало власну зброю.
— Роблячи її більш прицільною? — спитала ще одна колега, яка сиділа поруч із Альбою.
Толік вловив у її словах російське кліше про «високоточні удари», і серце йому заколотилось.
— Російська зброя — це страх, — сказав він, — високоточність, а отже, передбачуваність — це не страшно. Розумієте? Треба, щоб усім було страшно вийти на вулицю.
— Як таке може бути у двадцять першому столітті? — спитала Альба.
— Як завжди, несвоєчасне лікування, — Толік глянув на американця.
— Політика — діло брудне, — сказав німець, очевидно сигналізуючи власне бажання завершити розмову.
І Толік був би не проти її завершити, але бухгалтерка все-таки згадала ще якогось росіянина, який знімав у неї минулого літа квартиру, і що його жінка все поприбирала після від’їзду так, що навіть їй не треба було мити ванну.