— Раз таке діло, — сказав Толік, — то забираю свої слова назад.
Толік не міг сперечатись. Він переживав, що в дискусіях виглядає істерично, тому коли його зачіпали за живе, він не намагався аргументовано відстоювати своє, а просто відпускав саркастичні коментарі. Найбільше це дратувало Ірусю і тоді, коли вона сперечалася з братом, і тоді, коли вони удвох сперечалися проти когось. «Прекрасно! — кричала вона. — Анатолій возвисілся над схваткой!» Її поруч не було, але Анатолій чітко відчув, як «возвисілся над схваткой» через власну слабкодухість. Він перепросив і встав з-за столу. Пішов поміж садовими столиками в будівлю ресторану, відчуваючи на власній спині перешіптування і жалісливі погляди. У ресторані він пройшов залу для танців і дійшов до бару. На стійці стояла таця з коктейлями. Він вийняв з одного парасольку, якийсь шмат ананасу і випив залпом.
Здавалося, ніякий алкоголь його не бере через адреналін суперечки. «Мені ж ніхто нічого такого не сказав, — говорив він до себе, — я просто слабак». Він узяв ще один коктейль і знову випив. Хтось пройшов повз нього: здається, він бачив це обличчя на якійсь зустрічі.
— Як справи? — спитав хтось.
— Краще не бува! — крикнув Толік через музику. — За здоров’я молодих!
Він узяв третій коктейль і знову випив, а потім спустився в підвал. Завантажив додаток повітряної тривоги — вся карта була червона. «Прицільні удари, сука!» — зашипів сам до себе. У кабінці туалету відкрив банківський додаток і кинув грошей на благодійний рахунок — перший, який попався, де згадувалась зброя. Хотілося кинути грошей на найбільшу бомбу в світі, яка впаде прямо на Москву. І тільки коли банківський віртуальний асистент підтвердив платіж, йому стало на мить легше дихати. Толік вийшов знов у танцювальну залу. Там крутились пари, жінки танцювали з піднятими вгору руками, а чоловіки навпаки — втупившись у підлогу. Толік оминув натовп так, наче він розвідник на завданні.
Він вийшов до сосен і зоряного неба. Йому не хотілось іти через галявину із розставленими столами, тому він пішов попід стіною, пригинаючись під квітами у горщиках, що звисали з тераси, де танцювали. Горщики чомусь гойдалися туди-сюди. Було неясно, чи гойдається йому в голові, чи це все-таки хилитаються квіти.
Вже майже дійшовши до воріт, він побачив Альбу. Та бігла і комусь махала. Затуманені від зміни температур окуляри давали надію, що вона бігла не до нього. Тому Толік відвернувся і спробував продовжити рух попід квітами. Та блискучий Альбин силует наближався.
— Анатолій! — закричала вона.
Він зупинився.
— Ледь тебе знайшла. Добре, що в тебе одного тут фісташкова сорочка.
Вона так і сказала «фісташкова», наче це вона її купувала онлайн і бачила опис. Толік до цього не знав, що, окрім морозива, бувають ще фісташкові сорочки. «Згубила мене любов до екстравагантності», — подумалось йому.
Понад усе він зараз хотів залізти по драбині до себе у спальню і щоб Альба йому написала в месенджер. Тоді б він уже був би веселим і дотепним, а не фісташковим, депресивним, істеричним і п’яним чуваком, який ховається під вазонами.
— У тебе тут квіточка, — сказала Альба і потягнулась до нього. Толік нахилився і почав трусити головою.
— Отут! Отут! Замри! — засміялась вона і, ледь торкнувшись його волосся, зняла йому зі скроні біленьку квітку нічного жасмину.
— Я тебе відвезу додому, — сказала вона.
Толіку стало погано. Він уявив Зусю, Друсю, маму, Григорівну, Анатолія Степановича, Поліну й Ірусю. Йому стало ще гірше. Добре хоч Владік не дзяволітиме.
— Я викликатиму таксі, — відповів Толік, думаючи, що говорить чітко, а направду запинався і вжив неправильну форму дієслова в майбутньому часі.
— Та припини, — засміялась Альба. Вона взяла його попід руку і повела на парковку. Толік з усіх сил намагався рівно ставити ноги, і вони його начебто й слухалися — п’ята ставала правильно, а носок п’явся кудись не в той бік. Толік дістав з кишені ключ і, тільки клацнувши кілька разів, побачив, де припарковане авто.
— Як я міг поставити машину під цим деревом? — спитав Толік нарядну красиву Альбу. — Я ж математик, я мав би передбачити, що її тут засруть птахи!
Так і сталося. Альба сіла за кермо. Толік заплющив очі.
— Господі-боже, — сказав він українською.
— Ти що, молишся? — спитала Альба.
«Як вона дізналась?» — подумав Толік.