— Я не настільки погана водійка, — засміялась вона.
Толік чомусь уявив, що серед ночі до нього прийде Друся і надає йому лапами по морді, як вона б’є невістку.
— У мене є кицька, — озвався Толік, — вона ця, як це буде іспанською? Матір дружини?
Альба не могла зрозуміти, про що мова. Дружина? Матір дружини? Кицька?
— Неважливо, — сказав Толік, — її звуть Друся.
— Друсья, — повторила Альба.
— До речі, можливо, це скорочено від Адріана, — подумав уголос Толік, — так вона б’є свою невістку.
— Невістку?
— Ну, кицьку, з якою Друсин син мав дітей.
Альба засміялась. У темряві засвітились її білі зуби. І ще цей білий проділ на голові. «Чому він не засмаг так, як засмагла решта її тіла?» — спитав себе Толік.
— Знаєш, як би тебе ніжно називали українською? — спитав Толік.
— Як? — засміялась вона.
— Альбуся. Або Альбуня. Гарно?
— Альбунья! Дуже гарно.
Толік зітхнув.
— Диви, — він відкрив телефон. — Ракети там, куди я на море їздив усе дитинство. Віриш, мені тут море не так пахне, як там.
— Це ж туга за дитинством, — відповіла вона.
— Вони все хочуть у нас забрати, — сказав Толік і вперше за всі ці тижні заплакав.
Альба зиркала то на нього, то на дорогу. Вони приїхали під ворота, куди її привів телефон.
— Це не мої ворота, мої далі, — сказав Толік, і машина подерлася ще виток вгору.
Вони вийшли з машини, нічна прохолода вдарила йому в ніс. Здавалось, що ті три бісові коктейлі нарешті вивітрюються. Разом із прохолодою і соснами запахло ще фермою.
— Тут десь поруч тримають коней? — спитала Альба.
— Ні, — приречено відказав Толік, — це тхне оця купа гімна.
Перед ворітьми у темряві виднівся обрис купи перегною.
«Доставка відбулась», — подумав Толік. Вся його непевність, сором’язливість і обережність кудись ділись. Він почувався спокійно і впевнено, як патріарх великого роду.
— Заходь, — сказав він.
Альба зайшла у двір.
— Я викличу тобі таксі додому.
Альба підняла брови.
— Я сама, — відповіла вона. — Це вже буде нічний тариф.
— Все тобі компенсую, — сказав Толік і відкрив хвіртку. — Велкам!
Альба зайшла у двір як була: у туфлях, своєму блискучому платті і вся обсипана блискітками.
У дверях стояла Іруся. На ній була футболка з написом «Nirvana». На другому поверсі у вікно висунулася сива голова Григорівни.
— О, так ти не сам! — сказала заскочено Альба.
— Знайомся, — сказав Толік, — це Іруся, моя сестра. Зверху висунулась Григорівна, моя тітка. Чи не тітка, ну якась родичка двоюрідна. А отам бачиш? — він показав на світло в підвалі. — Там живе мій одноногий дядько і шпилить у пінбол.
З підвалу дійсно доносились звуки електронної музики пінбольного автомата.
— Нікуди не йди, — сказав Толік, — зараз познайомлю тебе з мамою.
— Мам! — закричав Толік.
— Мама спить, — відповіла Іруся.
Мама, звичайно, не спала, а виглядала у шпаринку вікна в коридорі, борючись із Григорівною за кращий кут огляду.
Мами ніколи не сплять, поки діти десь ходять увечері. Навіть коли кажуть, що сплять.
Надвір вийшла Поліна. Як завжди, печальна, з величезними бездонними очима.
— Привіт, — сказала вона, — я Поліна.
Альба привіталась. Поліна мовчки винесла надвір кілька пляшок пива і сіла біля фонтана.
— Тут ми посадимо помідори, — вказав на фонтан Толік.
— Це зараз дуже модно, урбаністична ферма, — відповіла Альба.
Толік глянув на фонтан, де колись заколосяться помідори.
— Гарно погуляв, — сказала Іруся українською, — навіть дівчину підчепив.
— Угу, — погодився Толік.
— Правда, забув, що в тебе тут повна хата людей. Чи ти на сватання її зразу привіз?
— Це не я її привіз, а вона мене, — виправив Толік сестру.
Альба нахилилася погладити Зусю. Та, вся облізла, тулилась їй до туфель.
— Це невістка, — сказав Толік.
Під’їхало таксі. Іруся провела Альбу до воріт.
— Дякую, — сказала вона, коли та сідала в таксі, — йому зараз непросто.
Коли таксі від’їжджало від воріт, Альба побачила, як блиснули у світлі фар котячі очі. «Це, мабуть, свекруха», — подумала вона.
Ранок був ще гіршим вечора. Була неділя. Толік без жодних застережень і превентивних перевірок, чи нема кого часом у коридорі, спустився на кухню, пройшов поміж усіх і ввімкнув кавоварку. Узяв чашку і натиснув «еспресо». Обвів усіх поглядом і натиснув «еспресо» ще раз. А потім ще. Тримаючи в руках своє відро чорної, як ніч, смоли, спокійно пройшов у вітальню і сів за стіл.