Поліна сиділа з Ірусею на дивані під вікном. Через низенький паркан проглядалась вершина гори гімна.
Толік голосно сьорбнув кави і сказав: «Отаке».
Анатолій Степанович намащував собі на хліб масла, а потім щедро його солив.
— То як ти казала звать Толікову нєвєсту? — спитав він маму.
Мама глянула на нього, піднявши брови. Толік знав цей погляд. Він означав «що ти мелеш?». Потім вона жалісно подивилась на Толіка.
— Толя, — сказала вона, — тебе не звільнять?
Толік просто сьорбнув кави. Голова боліла. Що там у тих коктейлях було?
— Від цього діла дуже гарно випити не менш як пів літра води і з’їсти вісім виноградин, — сказала по-діловому Григорівна.
— А дев’ять можна? — спитав Анатолій Степанович і затрусився від сміху так, що з його куска хліба на стіл посипались крихти.
Григорівна на таку іронію не реагувала. Всі свої народні рецепти вона любила підкріпити ще феншуйними порадами.
— Воду треба пити, дивлячись на схід, — казала вона, — а потім ще можна випити отой шипучий аспірин.
— Можна просто випити аспірин, дивлячись на схід, — озвалась Іруся.
— Або на захід, — сказав Толік і широко позіхнув. — Альба її звати.
— Альба? — перепитав Анатолій Степанович. — У мене так собаку звали.
Толік знав, що він це скаже, бо він пам’ятав Альбу з дитинства. Вона була величезна і чорна, як вугілля. Хоча ім’я її натякало на білосніжність. Ну, Альба з роботи теж не була блондинкою. Толік навіть тоді вночі в машині кілька разів про це думав, аби Альбі сказати цей неймовірний факт про них двох, про неї і собаку, що вони обидві яскраві брюнетки, але коктейлів було тільки три, а не п’ять, тому він стримався. Анатолія Степановича нічого стримати не могло.
Наступного тижня, то була середа, Толіку подзвонив начальник-американець. Він переймався корпоративною культурою і колективним духом.
— Я розумію, що в тебе зараз важкі часи, — сказав Боб. Йому, високому, м’якотілому й рум’яному, дивовижно пасувало це ім’я. — Ми порадилися з відділом кадрів і вирішили, що організуємо якусь благодійну подію, щоб зібрати грошей для України. Що ти про це думаєш?
— Це дуже гарно з вашого боку, — відповів Толік.
«Отже, всі помітили, що я напився і звалив у сльозах», — подумав до себе, а потім яскраво уявив, як відбувається ця «подія» і він буде змушений бути її центром.
Боб, вроджений організатор та веселун, почав фонтанувати ідеями.
— Ярмарок? Концерт? Виставка? Це має бути щось приємне, щоб люди віддавали гроші за власне задоволення і при цьому відчули себе благодійниками. Людську природу ніколи не змінює чуже горе, розумієш?
— Так, абсолютно, — погоджувався Толік.
— Хай це буде вечірка!
— Хай, — сказав Толік.
Боб покликав Толіка на вечерю, «щоб обговорити деталі». З ним прийшла його секретарка, яку ніхто не називав секретаркою — тепер ця посада називалась «персональний асистент». Так-от, персональна асистентка Анна, на противагу Бобові, була абсолютно флегматична і чітка.
Поки Боба носило на схилах його фантазії, Анна діставала телефон і вписувала туди інструменти втілення цих фантазій.
— Будеш каву? — спитав Боб. Коло нього вже стояло три чашки. Дві пусті і одна повна.
— Буду, — відповів Толік.
Фісташкову сорочку він викинув у намаганні забути про той вечір і цього разу надів просто чорну футболку.
— Бери дві кави, — щиро порадив Боб.
— Давайте дві, — відказав Толік і вирішив не згадувати при цьому настанови Григорівни, хоча її образ неминуче сплив перед ним.
Перед Анною стояла склянка води. Все лице її було таке гостре, що офтальмологи радили б уникати із нею зорового контакту. Очі, ніс, губи і навіть геометричне темне каре — все було потенційно небезпечним і колючим для очей.
— Значить, слухай, — продовжив Боб, — це буде вечірка. Замовимо кейтеринг.
Анна кольнула очима повітря і записала щось у телефон.
— Чоловік на сто.
— Це ж не весілля, — заперечив Толік. — Може, купити пару тепловізорів і забути?
— Анатолій, — сказав Боб, — мисли ширше! Це не тільки фандрейзинг, а й аверенес рейзинг!
Боб говорив штампами з якоїсь корпоративної брошури чи книжки «П’ять способів покращити імідж вашої компанії». Він нахилився до Толіка: