— Знаєш, Анатолію, — пристрасно прошепотів він, — я ж завжди думав, що маю російське коріння, бо моя прабаба була з Одеси, а виявилось, що Одеса — це Україна!
— Одеса — це Україна, — підтвердив Толік.
— Тому мені за Україну болить, як за рідну! — Боб порум’янів ще дужче.
— Добре.
— А ти нам привезеш біженців. Ми теж організуємо біженців. Будуть пісні (на цих словах Анна знову щось записала), танці (знову Анна записала) й українська їжа, звісно!
Тут вже Боб встав і, згадавши, ляснув своєю пухлою білою рукою по столу:
— П’єроґі!
Анна записала.
— Прекрасно, — сказав Толік, — може, просто поставимо на фірмі скриньку біля входу?
— Толья! — зітхнув Боб. — В офіс ніхто не ходить, крім Марка, в якого п’ятеро дітей.
— То нащо нам офіс?
— Поки що не мати офіса — непристойно. Щойно це зміниться, закриємо його до біса.
— Добре, — зітхнув Толік, — а може, просто зробимо імейл-розсилку і лінк на донейти?
— Толік, ти ще надто юний. Ти не розумієш. Нам треба розголос! Все для України, все на боротьбу! Це страшно, коли отака країна бере і нападає на маленьку сусідку, це біда, ми не можемо лишатись осторонь!
Толік вичавив з себе вдячний погляд, а сам поїхав додому, заліз по драбині до себе і сховався під ковдрою із золотою оторочкою. Там, серед янголів, ісусів і вишитих оленів, Толіку стало особливо себе шкода.
Протягом наступного тижня йому часом дзвонила Анна й уточнювала певні позиції щодо локації та організації події.
Іноді дзвонив Боб і по десять хвилин щось торохтів у телефон про музику і про те, що йому вдалося знайти біженців, які прийдуть, і ще прийдуть голови принаймні двох американських компаній, що мають офіси в Іспанії.
— Толья, це буде щось! — казав Боб. — Ти там нормально? Все о’кей?
Все було настільки ненормально і не о’кей, що він просто не мав можливості відповісти, що щось не так, бо просто не знав з чого почати. Зі смертей? Катувань? Розстрілів? Окупації? Фільтраційних таборів? Чи розповісти, що до себе в кімнату він лізе по драбині? Чи що Григорівна щоночі ридає чи то за Славкою, чи то за евакуйовано-загубленим Владіком?
— Все о’кей, — відповідав він і потім знову слухав, що перенесли локацію прямо у центр міста, а потім вирішили скасувати і перенести у ресторан коло винарні, бо там красивий вид на виноградники. Ця організація мало чим відрізнялася від весілля, і від цього контрасту Толіку було дурно.
Усім вдома він сказав, що за тиждень буде вечірка заради України.
— Це як? — спитав Анатолій Степанович. — Ще ж хуйло не здохло.
— Гроші будуть збирать, — сказав Толік, не знаючи, як саме пояснити Анатолію Степановичу, що так влаштований сучасний світ.
— Це як Касабланка, пам’ятаєте? — спитав Толік. — Там усі красиві бухали, поки війна. Але дуже переживали.
— Не знаю я ніякої Касабланки, — відповідав Анатолій Степанович.
— Кіно таке є, — втрутилась Поліна, — а нам теж треба йти?
— Усім треба йти, — сказав Толік.
— У мене надіть нема чого, — сказала Поліна.
— Толя, — озвалась Григорівна, — ти їм казав, що я — артистка естради?
— Не казав.
— Скажи, я виступлю.
«Господі», — пронеслось у Толіка в голові. Він згадав, як малим на будь-яких сімейних посиденьках обов’язково доходило до того, що Григорівна починала співати «Расцветали яблони и груши».
— Я знаю купу українських пісень, — наче почула його думки Григорівна.
— Я скажу, — відповів Толік, знаючи точно, що не скаже.
Попри весь Толіковий внутрішній спротив, вечірка невмолимо наближалась, і жодної можливості її зупинити не було.
— Як ми взагалі маємо вдягтися? — спитала Поліна за кермом.
— Це ж вечірка, — відповіла Іруся, — якось святково.
— Але це вечірка про війну, — казала Поліна, — може, щось чорне?
— Я взагалі не розумію, як це — вечірка про війну, — озвалась із заднього сидіння мама.
— Знаєш, Ліда, я стільки разів співала з сумних приводів, — сказала Григорівна. — Один раз у нас в рейсі, де я відповідала за культурне життя, умер замкапітана, а до порту — три дні ходу. Так у мене така страшна нагрузка була, як ніколи.
У магазині Григорівну, звісно, потягнуло до речей її минулої слави — блискітки і балахони. Вона знайшла блакитну халатоподібну сукню і носилася з нею по всій залі, притуляючи тканину до лиця біля кожного дзеркала.
Поліна ходила між вішалками понура й печальна, і мама з Ірусею не здавалися набагато радіснішими.