У примірочну Іруся й Поліна зайшли удвох. Поліна сіла на стільчик. Іруся зняла свого светра і наділа сіру шовкову сорочку. Її русе волосся контрастувало із сталевою гладдю сорочки.
— Я нічого не відчуваю, — сказала вона.
Поліна просто мовчки сперлася спиною об стіну і подивилась на себе у велике дзеркало.
— Капець, — сказала вона, — це я що, так постійно виглядаю?
— Як? — спитала Іруся.
— Оце така, як наче когось зараз прикончу.
— Переважно да, — не приховувала правди Іруся.
— Мені все це шмаття зараз до одного місця.
— Візьми оце плаття.
— Яке?
— Оце темно-синє. Можеш і не міряти, я знаю, що воно на тебе сяде.
Плаття було довжиною за коліна, ледь зібране на талії. Закрите спереду і відкрите ззаду.
— Візьму, — сказала Поліна і кинула решту одягу на диванчик примірочної.
— Я все-таки не пойму, — з-за шторки з’явилося мамине лице, — ну як це — вечірка про війну?
— Ну, мам, — відповіла Іруся, — всі просто питимуть і пожертвують грошей. Це називається культура жертвування.
— Так що мені взять?
— Сорочку оцю візьми, — Іруся кивнула на бежеву сорочку у мами в руках.
Колись звичні дії — обрати, приміряти, розрахуватись — не викликали ніякої радості. Хіба Григорівна казала, що «це сидить у мені глибше, це моя природа!», тому на касі усміхалась і тулила до себе свою блакитну прозору накидку.
— А туфлі, — казала вона, — я привезла із собою. Я ще ніколи нікуди не їздила без нарядних туфель! То й ніякі диктатори мене до цього не змусять!
— Я тобі заздрю, — відповідала мама. Вона ні про які туфлі перед тим, як тікати, думати не могла. Її всю дорогу до вокзалу нудило, а потім вона бліда сиділа кілька годин, притулена іншими людьми до скла вагона, тримаючи ноги на переносці із Зусею, а переноску із Друсею тримала на колінах, і Друсині очі світились у темряві, бо виявилось, під час війни у потягах не вмикають світла.
— Я б не хотіла цього знати, — казала вона, — але так вже склалося, що знаю.
Вечірка
— У мене таке враження, — прошепотіла Поліна Ірусі на вухо, — що ми на поминках України.
Видовище справді було сюрреалістичне: вечірка, келихи, гості, а обличчя у всіх траурні і співчутливі, як на поминках. Підходячи до Толіка, люди піджимали губу, мовляв, «співчуття».
— Ти їм скажи, — шепотіла Іруся Толіку, — що у нас навіть гімн починається словами «Ще не вмерла»…
Вони стояли біля входу і чіпляли жовто-блакитні значки гостям, які приходили. Дві коробки жовто-блакитної символіки принесла на вечірку пані Ганна — емігрантка зі стажем, рвучким поглядом і здатністю говорити сто слів у секунду.
— Так, — казала вона, — дехто у мене на вулиці не купив значок, то я зайшла до кожного, і тепер у мене зі значками ходять усі сусіди, бо тут така ситуація, що або ти з нами, або фашист!
Пані Ганна не визнавала відтінків.
— Синку, — сказала вона до Толіка, — чого ти стоїш тут такий печальний? — вона одразу обернулася до пари, яка саме зайшла до зали: — Добрий вечір!
Чоловік машинально закопилив губу у співчутті.
— Нам не треба співчувати! — крикнула пані Ганна. — Гроші давайте, ми купимо те, що допоможе вам менше нам співчувати!
Іруся підняла брови.
— По суті, вона права, — шепнула вона Толіку. — Але вони подумають, що ми просто хочемо витягнути з них грошей.
— А що ми справді хочемо? — відповів Толік. — Витягнути з них співчуття? Цього у нас навалом.
Тимчасом чергова жінка печально зсунула брови, беручи жовто-блакитний браслет.
Новоявлений українець Боб усім представлявся, що він із Одеси, і це було достатнім приводом обговорити чорноморський флот і дальність сягання ракет із підводних човнів. Він саме вів активну фазу війни у твіттері і вже був експертом з флотилії, відчуваючи при цьому спонтанний потяг до одеського узбережжя.
Людей зібралося досить багато — стараннями пані Ганни і Боба. Окрім Толікових родичів, були ще біженці, емігранти й потенційні донори. Бігали діти, заїдені тістечками із жовто-блакитною символікою. Прикрашена українським прапором зала виходила на терасу з видом на виноградники. Там стояла сцена і були розставлені стільчики. Поміж людей ходив корпоративний фотограф. Толік його пам’ятав із різдвяної вечірки: він міг свою лисину використовувати замість спалаху.