Анатолій Степанович сидів на візку замість одного зі стільців, а до нього весь час підходили люди висловити співчуття. Йому щоразу було незручно пояснювати, що ногу він втратив через діабет. Якщо він мовчав, то всі би думали, що він герой-фронтовик, тому він весь час шукав нагоди ввернути слово про діабет, а з іноземцями то й не чекав нагоди, а одразу вказував пальцем на відсутню ногу і казав: «Діабет! Ноу вор!». Це викликало багато незручних пауз і кілька зізнань у власних болячках.
На сцену висипали діти в атласних шароварах. Заграла музика. Діти врозсип, наскільки дозволяли їхні щонедільні тренування, кинулись танцювати навприсядки і руки в боки.
У хлопців під носами були причеплені вуса. Чорні — в чорнявих дітей, білі — в білявих. «Яка увага до деталей», — подумав Толік.
За мінікозаками вибігли дівчата в атласних жовто-блакитних стрічках. Пані Ганна стояла під сценою і махала руками, задаючи дітям напрямок руху. На фінальному акорді мінікозаки з дівчатами асинхронно вклонились і на сцену вийшов Боб. Боб говорив довго й натхненно про долю України і про те, як від теперішньої війни залежить весь світ, а потім сказав:
— Я хочу попросити виступити нашого працівника, який став натхненником цього вечора, бо всі ми у ці дні — одна велика родина. Анатолій! — він вказав рукою в зал, де сидів Толік. — Ти і твоя родина завжди маєте надійний тил тут, бо ми не просто компанія, ми — сім’я!
У залі заплескали. Толік встав і пішов до сцени.
— Разом з тим, — продовжив Боб (через метелик було враження, що голова у нього прикручена напряму до плечей, як у немовляти), — я би хотів нагадати, що в Росії теж є люди, які вболівають за універсальні людські цінності.
Поліна й Іруся переглянулись.
— Тому, — говорив Боб, — я запрошую на сцену Мстіслава, поборника за права людини, який утік з путінської Росії, щоб разом з нами покласти край диктатурі.
Іруся в німому здивуванні розвела руки, намагаючись вхопити Толіковий погляд. Толік приречено стояв на сцені. Із зали піднявся невисокий русявий чоловік з рідкою бородою і великими зеленими очима. На ньому була сорочка з коротким рукавом, заправлена у бежеві штани. Мстіслав на вигляд був здоровим і радісним. Піднявшись з крісла у передньому ряду, він обернувся у залу і скріпив над головою руки. Частина зали заплескала. Боб, маючи чуття на людські емоції, насторожився, але Мстіслав вже прямував на сцену.
— Ми не дозволимо Путіну поневолити всю Росію! — закричав Мстіслав так, наче перед ним стотисячний мітинг.
Толік, сутулий і нерішучий, взяв мікрофон і сказав:
— Пропоную вам, Мстіславе, виголосити цю ж саму промову в Росії.
— У нас заборонені мітинги, — відповів він, — усі ті, хто виходять, потерпають від тортур і затримань.
— Багато виходять? — спитав Толік.
— За таких умов, звичайно, ні. Путінська машина гірша сталінської…
— Я чула, Сталін — одна з найпопулярніших постатей сучасної Росії! — викрикнула із зали жінка середніх літ.
— Не вірте соцопитуванням! Це фейк! — закричав Мстіслав.
— Варто об’єднатись навколо спільної ідеї, — втрутився Боб.
Він почав переминатися з ноги на ногу.
— Вся ця війна про те, щоб нарешті роз’єднатись! — втомлено сказав Толік і пішов зі сцени.
Пані Ганна дала знак, і на сцену знову висипали мінікозаки. Мстіслав, лишившись в оточенні козаків і атласних дівчат, замовк, бо вони його відтіснили, а Боб побіг за Толіком.
— Толя, — кричав він йому в спину, — Толя, послухай мене як старого бізнесмена, не можна відмовлятись від жодних ситуативних союзників!
— Він мені не союзник! — сказав Толік.
— Він, як і ти, хоче поразки Путіна!
— Я не хочу поразки Путіна, — сказав Толік, — я хочу поразки Росії.
Мстіслава більше не кликали на сцену, звідти тільки говорила ще пані Ганна і Боб, закликаючи до пожертв. Потім гості перейшли до наїдків, і пані Ганна кожного вчила вимовляти «вареники» замість «п’єроґі» і забути назву «ruskie pierogi».
Мстіслав, проте, нікуди не дівся. Йому дуже хотілось розказати якомога більшій кількості людей про свою ненависть до Путіна. Слово «Путін» злітало з-під його вусів у розмові щохвилини, наче заклинання: «Пуцін-пуцін-пуцін!». Навколо нього зібралося кілька гостей.
Толікові біженці, включно з самим Толіком, намагались Мстіслава уникати, але той ліз до них дружити. Він уже крутився коло однієї біженки, яка з ним по усіх пунктах погоджувалась і в очах її бриніла вдячність і захоплення неймовірною мужністю Мстіслава та його відвертою ненавистю до «пуцін-пуцін». Схожий ефект мав Мстіслав і для кількох іменитих гостей, запрошених Бобом.