— Бачиш, — сказав стиха Толік Ірусі, — Мстіслав — герой, а я — ніхто.
— Він — герой, що бажає смерті Путіну, а ми — радикали, — відповіла Іруся.
— Вже ні, — озвалась Поліна, — нам хоч це дозволили. Просто треба об’єднатись із Мстіславом, і війна закінчиться.
Мстіслав почав роздавати значки «Нет войне / No War», вироблені за підтримки якоїсь міжнародної групи з прав людини. Боб підійшов до Толіка. На лацкані піджака в нього був начеплений значок.
— Толья, — сказав він, — може, і не треба було кликати Мстіслава, але повір, він хороший хлопець…
— Я б просто не дуже хотів його бачить, — щиро відповів Толік, — я дуже вдячний за підтримку, чесно, але он тітці моїй скажіть, хай дружить із Мстіславом — такі мстіслави її з дому вигнали.
Боб занервувався, бо бачив бічним зором, як до них наближається Мстіслав. Підійшла Іруся і кивнула на значок:
— Я знаю, як Мстіслав хоче закінчити війну! Дуже ефективний спосіб!
Боб сказав:
— Оу!
А сам ще дужче занервувався, бо наближення Мстіслава здавалось неминучим.
— Українцям просто треба здатись! — вигукнула Іруся. — І ось тоді не буде війни! — вона тикнула пальцем на Бобовий значок.
Мстіслав підійшов і зробив дуже скорботне лице.
— Я жахливо почуваюсь, що маю стосунок до Путіна, який прирік вас на таке… — сказав він Ірусі. — Повірте, вільна Росія — це наша з вами спільна мета…
Боб глянув на Ірусю поглядом «я ж казав», як викладач дивиться на учнів на іспиті, коли ті не знають відповіді на питання з конспекту.
Толік чудово розумів, що найгіршим було не те, що Боб тикав усім в лице Мстіслава, і навіть не те, як нав’язливо Мстіслав прийшов пастись на українську подію. Найгірше було те, що з якого боку не почни пояснювати, чому це так бісить, ти опиняєшся в образі надто емоційної людини, яка не здатна до раціонального мислення, а тільки й може, що піти зі сцени. Так його бачив Боб, так його бачили бізнесмени, які прийшли дати грошей, і так його бачила навіть біженка, що захоплено дивилась на Мстіслава.
— Не треба емоцій, — наче відчув слабкість Толіка Мстіслав.
«Я тобі, блядь, зараз покажу, не треба емоцій», — подумав Толік, а сам ухопив Григорівну, яка проходила повз, за її синій балахон і спитав:
— А ви чого не співаєте?
Мстіслав зверхньо глянув на Григорівну — на її білі кучері, на помаду, що вийшла з моди, і на туфлі з гострими носаками. Григорівна вийшла на сцену і завела відому пісню із найбільш неочікуваного куплету: «Тече річка Тиса, в ній москальська кров…». Григорівна виступала на різних подіях, і у певних колах у Трускавці на цю пісню попит був завжди. Боб натхненно дивився на Григорівну і вбачав у цій тихій мелодії знак примирення із Мстіславом — замість того щоб підтримати Толіка у суперечці, немолода біженка вийшла і співає сумної пісні.
На щастя, Боб був новонаверненим українцем, і це йому не дозволяло розчути слова. Поліна сиділа поруч із Анатолієм Степановичем, періодично перекладаючи для нього іноземців, і коли Григорівна заспівала, вони обоє розсміялись. Толік саме дивився на Григорівну на сцені, як відчув запах — щось хвойно-апельсинове.
То була Альба.
— Привіт! — сказала вона і потяглась цілувати йому щоки.
Толік так і не звик до цієї місцевої традиції привітань. Вона стала поруч, дивлячись на сцену.
— Що за пісня? Про війну?
— Так, про війну, — посміхнувся Толік.
Альба сприйняла посмішку на свій рахунок.
— Вибач, — сказав Толік.
— За що?
— Та за те весілля, у мене зараз непрості часи.
— Може, тобі звернутись за фаховою допомогою? — спитала Альба.
Толік змовчав, але в душі для нього Альба вмить втратила статус красивої жінки і перемістилась у ряд, де вже були мама, тітка й сестра, які намагались із нього зробити те, чим він не є, різними способами: психологами, цикорієм чи молитвами на феншуйні статуетки.
— Уряд України вже звернувся за фаховою допомогою, — сказав Толік.
Альба питально глянула на Толіка.
— Нам уже везуть далекобійну зброю, з якої можна буде непогано вальнуть прямо по Росії.
— А-а, ти про це! — засміялася Альба, а Толік бічним зором побачив Мстіслава.