— Ну, зайди до мене.
І вона зайшла. Мелькнувши чорним хвостом, Друся лягла спати в ногах.
Риболовля
— Так-от, тоді беру я цю жабу рукою, — натхненно розказувала Григорівна за столом на кухні, — а воно пищить! І на дотик противне таке, землянисто-слизьке!
Мама дивилась на Григорівну широко відкритими очима, поки Анатолій Степанович позіхав у вікно. Перед всіма стояли чашки з кавою.
— Значить, я цю жабу стискаю, — продовжувала Григорівна, — а воно попискує. От не кумкає, як жаба, а пищить!
— Господи, — сказала мама.
Іруся на дивані під стіною, завішаною гобеленом з оленями, підняла брови.
— Давлю її, давлю… А воно як резинове!
Толік зайшов на кухню знадвору. Всі знали, як він спустився. З протилежного боку кухні по-людськи спустилась Поліна.
— Я її з усіх сил жму…
— Григорівно, нащо це ви знуща…? — озвався Толік.
— Та тихо ти, — перебила його мама, — це сон!
Григорівна дуже любила переказувати сни. Вона їх пристрасно й натхненно розшифровувала на публіку, вдаючись до найрізноманітніших методів аналізу: від астрології до астрофізики.
Часто перехід від оповіді сну до реальності, яка перемежовувалась спілкуванням з агентурною мережею, полишеною вдома і розкиданою тепер по всьому світу, був непомітним. Для Григорівни сни були частиною реальності.
Григорівна з осудом глянула на Толіка.
— Так от, давлю я цю жабу…
— Та давай уже, що там дальше було?! — гиркнув Анатолій Степанович.
— От не дадуть дослухать! — сказала мама. — Ну?
— Так от, давлю, а воно тільки — гець! Як вистрибне! І хроме на три ноги поскакало в куток! Я за ним! А воно раз — і у двері вискочило.
— І до чого ти думаєш оце-о?
— Думаю, цього тижня Путін не вмре.
Мама зітхнула.
— Треба було ухопить щось і прибить!
— Та це не про Путіна, — сказав Анатолій Степанович, — хрома жаба — то я.
— Таке скажеш, — пхекнула Григорівна.
— Я їду звідсіля, — сказав Анатолій Степанович.
— Ну й куди ти поїдеш? — спитала мама. — Таке придумав!
У повітрі тут давно вже пахло спекотним літом, але Степанович знав, що в ці числа літом починає пахнути і вдома. Він знав, що на дачі в нього є всі снасті, а у ставку, куди він міг дострибати на милицях прямо з городу, вже завелася риба. Вже труться об береги коропи, вже карасі набирають вагу і ждуть його, Степановича.
— Вони до мене не дійдуть і не дострілять, кому я нужен?
— Та ти бачив, що під Києвом робиться? — мама встала.
— Та вони туди не дойдуть. Я ж на дачі пересиджу.
— В смислі, не дойдуть? — сказала Григорівна. — Вони там уже! Здурів зовсім?!
Старші жінки тут не мали жодного чуття міри і замість того, щоб вислухати Анатолія Степановича, підняли страшний крик і ґвалт, наче він уже зараз виїде на вулицю і прямо на візку покотиться на вокзал.
До Анатолія Степановича підійшла Поліна. Сіла на стілець навпроти і сказала:
— Я поїду з вами, як тільки коло Києва перестануть стрілять.
А Толік піймав себе на жахливій думці, яка враз прокотилась йому з голови до п’ят, наче обдавши струмом: «Хай би ще постріляли». Він за це бажання себе миттю зненавидів, і водночас воно йому аж дух забило.
Толік швидким кроком піднявся сходами до себе, передягнув футболку, взув кросівки і спустився драбиною вниз.
З кухні було видно кутик хвіртки, і хоч як він не старався пройти непомітно, Анатолій Степанович все ж його засік і звично сказав:
— Побіг!
— Угробить собі коліна, — повторила свою репліку мама.
— А я думаю, — сказала Григорівна, — що та жаба — це все-таки Путін.
Швидко минаючи виноградники, Толік добіг униз. Він взяв собі кави і, не виймаючи навушників, сів за стіл. У навушниках він слухав книжку про дивовижний світ грибів.
Телефон дзенькнув. Писала Альба. Він побачив тільки її ім’я і твердо вирішив не дивитись повідомлення, поки не прийде до тями. Якщо вона писала, це значить, що вона все-таки має до нього якийсь інтерес, попри купу гімна біля хвіртки і цілу хату біженців, включно з котами. Що їй треба? Вона молода, гарна. Вона — жінка без проблем. Нащо їй Толік? Він ще раз глянув на екран і перевернув його горизонтально, щоб показалась більша частина повідомлення. Але показався лише смайлик, рум’яний, наче шаріється.