«Нащо я їй?» — думав Толік. Кави перехотілося, забилось серце і занудило. «Мама права, — думав він. — Я себе кавою угроблю». Назад Толік піднімався повільною ходою, намагаючись берегти серце.
На повороті біля оливкового дерева він побачив Ірусю. Та йшла з торбою вниз.
— О, це ти, — сказала вона. — Щось ти темп втратив.
— Угу, — захекано відповів Толік.
Під очима в нього було волого, волосся розтріпалось. Він сів на лавку під деревом. Іруся сіла коло нього.
— Хочу сказати тобі дещо, — видихнув Толік.
— Що?
— Я не вмію нормально говорити, але ти скажи, будь ласка, Поліні, щоб вона була тут скільки треба.
— О, — глянула Іруся на брата, — тільки Поліні? А нам усім — що?
— Ну, — запнувся Толік, — всі решта родичі, а їй, може, незручно.
— Толя, — сказала Іруся, — питай у мене поради, коли що. Я — твої двері у світ жінок.
— Ти — просто двері, — швидко сказав Толік і швидким темпом побіг угору.
— Коліна собі угробиш! — крикнула йому вслід Іруся.
Вже перед хвірткою Толіку подзвонив Боб. Він ніколи не писав, попри те що головував у компанії високих начебто технологій.
— Анатолій, — заговорив він, — сподіваюсь, у тебе все добре?
«Звісно, у мене все офігіти як добре, — подумав Толік, — якщо не рахувати війни, смертей, повної хати людей і повністю розмитого майбутнього».
— Я о’кей! — сказав Толік вголос. — А ти як?
— Чудово! — сказав Боб. — Тобі Альба вже казала?
Толік застогнав. Альба, значить, йому не писала нічого «такого», а просто смайлик слала по роботі.
— Ні, я не дивився ще, а що?
— Я хотів тебе покликати на риболовлю. Поїде Альба, ще пару людей з роботи, може, вона когось ще запросить.
— Та знаєш… — почав Толік.
— На яхті підемо! — перебив його Боб. — Я купив ще минулого року — стоїть собі. Жодних відмов! Запрошуй із собою біженців, людей з десять можемо взяти. Ще нам треба обговорити, куди витратимо зібрані гроші.
Боб торохтів, не зупиняючись, і Толік, зрештою, змирився зі своєю долею.
— Мене укачує, — зразу сказала мама.
— Розсаду привезуть сьогодні, — сказала Григорівна.
— А що за риба тут водиться? — спитав Анатолій Степанович.
Так Толік зрозумів, що Анатолій Степанович поїде. Він відкрив месенджер і прочитав Альбине повідомлення: так, дійсно, він їй був не треба, вона за дорученням Боба писала про яхту.
«Чудово, — подумав Толік. — Як мені взагалі могло спасти на думку, що вона слала смайлики особисто мені?»
На вечір всі зустрілись у дворі. Григорівна з мамою виглядали розсаду, а решта зібрались на яхту. Поліна спершу думала відмовитись, але її вмовила Іруся.
— Вони розподілятимуть гроші, треба більше голосів, — сказала вона, — ти ж бачиш, який Толік? Вони там ще візьмуть і пожертвують якомусь проєкту міжнародному, що до України ті гроші дійдуть переполовинені і в свинячий голос!
Поліна наділа смугасту велику футболку.
— В талію щось би наділа, — сказала мама. — Раптом там хтось буде! Може б, ти тут і зачепилась.
— Я не хочу тут чіплятись, — відказала Поліна.
Мама з Григорівною мислили ще старими категоріями, думаючи, що закордоння має якусь особливу цінність, а закордонні чоловіки — це елітна здобич.
— Вже все давно не так, — сказала Іруся, стоячи в Поліниній кімнаті перед дзеркалом, приміряючи її шорти, бо своїх не мала, — якби ще не існувало росіян, нам ніяке закордоння не знадобилось би.
— Я зараз скажу страшне, — озвалась Поліна. — Можливо, ці орки були нам потрібні як антитеза нас самих?
— Типу, щоб розуміти, куди можна скотитись?
— Для світла треба пітьма. Вони — наша пітьма.
Іруся влізла в Полінині шорти і крутилась перед дзеркалом.
— Таке це все далеке зараз. Як та вечірка — наче паралельний світ, — сказала вона. — Я всіх «ненаших» там ненавиділа, знаєш за що?
— За що?
— За те, що для них їхні смартфони — це не портал в пекло. Уявляєш, беруть телефон — і спокійно дивляться. Їх не накриває паніка за ті три секунди, поки грузиться сайт із новинами.
— Знаєш, я вже ніколи не зможу просто взяти до рук телефон і не думати про те, що звідти мене накриє хтонічний жах, — відказала Поліна. Вона сиділа на ліжку і дивилась на подругу в дзеркало.