— Чорна цеглина, яка завжди готова на тебе напасти, — мовила Іруся, наблизивши обличчя до дзеркала, наче видивляючись щось у власних очах.
— Може, це вони і мали на увазі, кажучи про повстання машин?
Ще не завершивши фразу, Поліна вже сиділа з телефоном у руках, і його екран блимав заголовками, множачи страхи й жахи усіх цих днів.
На яхту був заїзд із поручнем, що розчулило Анатолія Степановича, котрий, попри спокусу риболовлею, все ж пручався і не хотів їхати, бо «кому я там нужен зі своїм візком». Він заїхав на палубу, яка ледь гойдалась, — море було спокійне. Воно нагадувало скоріше сталевий листок. Сіре небо нависало над морем, наче притискаючи повітря до водної гладі. У цій сталевій тиші було чути, як риплять колеса візка і як море ледь хлюпоче об борти.
До сутінків ще було пару годин, але погода підганяла ніч. Яхта була невелика, проте з досить просторою кімнатою унизу. Звідти було чути голоси. Боб зустрічав гостей нагорі в яхтових капцях, шортах з папугами, білій сорочці й капелюсі. Він був увесь білий і м’який, наче тіло його ніколи не бачило ані сонця, ані фізичних навантажень. Попри погоду, від нього за версту пахло сонцезахисним кремом.
— Дуже! Дуже радий вас бачити! — казав він і повторював: — Дьякую! Дьякую! — єдине вивчене українське слово. На капелюсі в нього був герб Одеси.
Анатолій Степанович по-хазяйськи кинув оком на снасті і взявся вивчати принципи морської риболовлі. Яхта поволі рушила від берега. Толік у джинсових шортах і чорній футболці (весь його світлий гардероб починався і закінчувався фісташковою сорочкою) стояв і дивився, як берегова лінія потроху розмивається.
Іруся й Поліна відійшли до поручнів назустріч обрію і побачили, що на носі яхти сидить прекрасна діва, закинувши догори голову. Це була точно не Альба — на голові у неї був туго затягнутий білий хвіст, що теліпався по бронзовій, ідеально засмаглій спині. Діва вигнулася назустріч уявному сонцю, і збоку було видно її неоново-яскравий блакитний купальник. Обидві дівчини враз відчули себе неповноцінними: так буває на тлі підкресленої чужої доглянутості, коли кожен клаптик власного тіла здається якимось неприкаяним, і раптом особливо кидається в очі і відсутність манікюру, і крихітні волосинки на пальцях ніг чи віяло зморщок біля очей, а одяг миттєво стає важким, наче навмисно підкреслює кожну складку і недостатню пружність тіла.
— Це — Лана, — сказав Боб, — дружина Піта. Знайомтесь, дівчата, я зараз спущуся за рештою. Анатолію, ходім!
Боб незграбно почалапав униз, а за ним пішов Толік. Толікова хода була непевна, він весь час намагався за щось узятись, хоч яхту ледь-ледь колихало.
Лана обернулась, показавши своє рівномірно засмагле лице, брови, де кожна волосинка на своєму місці, і ламіновані вії. Ланині губи були припухлі, а у вухах блищали камінчики.
Поліна підняла руку, мовляв, «привіт!», і змусила себе змучено посміхнутись.
— Прівєт, дівчата, — сказала Лана, — я Свєта.
Боб обернувся на сходах униз і крикнув:
— Лана — українка!
— Сідайте, загорайте, обоє такі блєдні! Ви в Іспанії живете, чи вас хто у подвалі держе? — сказала Лана-Свєта.
Дівчата підійшли до Лани.
— Ви не дивіться, що сонця нема, — продовжувала діва, — ультрафіолет іде. Просто м’яко лягає. Я на сонце взагалі не виходжу. Загораю тільки так.
Тепер дівчатам стало видно Ланин живіт. Він був ідеальний, як і вся вона. Правда, коли вона заговорила, чари її дещо розвіялись.
— Пітя мені каже взагалі не загорать, мовляв, вредно, а я не можу оце ходить така блєдна, як моль.
— Пітя… — повторила самими губами Поліна.
— У вас там в Україні всі живі-здорові? Та сядьте вже, ну! Поставали!
Іруся сіла і показала на місце поруч Поліні. Поліна підняла окуляри, щоб витерти піт під очима, а тоді, згадавши свої ранкові синці на лиці, швидко опустила їх назад.
— А ви звідки? — спитала Іруся.
— Хто це — ви? Ну я ж не стара, дівчата! — Лана вимагала негайного переходу на ти. — Можете казати мені «Свєта». Ви не подумайте, що я викаблучуюсь. Просто Пітя як почне ото говорити «Сьв’єта», що мені аж тошно. То я тепер Лана. Ну, і так воно трохи гарніше, правда? А чого ви не роздіваєтесь? Роздівайтеся, там унизу ще двоє мужчин є. Цей довгий худий — чий? Твій чи твій? А, ти маєш очі, як в нього, такі сині оце! — Лана кивнула на Ірусю. — Значить, твій, — вона заглянула в лице Поліні.