А що було найголовніше — ця хата розташована рівно за чотири тисячі кілометрів від дому, а тому мама не принесе відро черешень, не змусить бігти на базар по абрикоси на варення і навіть не подарує покривало з оленями, яке вона давно відкладала Толіку. Хай покривало забирає Іруся. Разом із сервізом з голими жінками, які під грецькими оливами обмахуються віялами. І на день народження Толік не кликатиме всю родину, яка хором питатиме, чи не надумав він женитись і чи є в нього дівчина.
Толік так часто уявляв собі своє царство зі смарт-лампочками, кавоварками й іграми, що мрія про хату перетворилася на місію його життя. Коли нарешті з’явилося достатньо грошей, Толік узявся за пошуки. Брав машину, їздив по усіх околицях, говорив з десятками рієлторів, підписався на сотні розсилок і шукав хату з потенціалом. Він не хотів готової, бо такої готової не існувало. Тож Толік вишукував те, що перетвориться на хату його мрії. Та й сам акт переродження, перетворення чужої коробки на власне царство мало бути окремим задоволенням.
У лютому Толік підписав угоду про купівлю-продаж. Невелика, з потенціалом, потаємними кімнатками, підвалом (пінбол Толік купив заздалегідь, він стояв у Раулевому гаражі) і обіцянкою солодкого індивідуалізму упереміжку із гедонізмом і дитинкуватістю.
За три дні по тому як Толік власними ключами відкрив хату, сів на старий диван, розшитий золотим гобеленом із зеленими китицями на подушках, і дивився на пасторальний пейзаж з кіньми, що висів на стіні, почалася війна. А вже на п’ятий день він забирав з кордону маму, сестру, дядька, Григорівну і Поліну.
— Толя, як в тебе красіво! — сказала Григорівна, зайшовши в коридор.
Коридор, заклеєний смугастими шпалерами, був обвішаний вишивками. Хазяйка хати з потенціалом була фанаткою вишивання. Вишивка висіла на всіх стінах: у коридорі, спальнях, вітальні, на кухні, у ванній і в туалеті внизу. Уздовж сходів нагору висіли вишиті імена, ймовірно, всіх онуків чи правнуків покійної: Пауль, Марікармен, Марія, Карла, Марісабель, Марівікторія, Кармен. Здається, Пауль був єдиним онуком. Букви імен закручувались у химерні візерунки, обшивались квітами, оливами і кошенятами. У нішах вздовж сходів висіли розп’яття і маленькі ісусики, які підсвічувались електросвічками — такими, які запалюють за п’ятдесят центів у католицьких церквах. На другому поверсі в кінці коридору стояла Діва Марія, а поруч із нею — єгипетська чорна кішка. Вони чимось нагадували одна одну.
У Толіковій спальні, саме там, де на всю стіну мав бути проєктор, висіла «Тайна вечеря» — Ісус зі своїми учнями. Репродукція була вишита золотом, а прямо під картиною вишита її назва, якщо раптом комусь бракувало освіти зрозуміти, що за робота прикрашає спальню. Толік підкладав під голову золоту подушку, а йому прямо в ліжко дивились усі Ісусові учні. Він з ними поспав кілька днів, а тоді зняв картину, притулив її обличчям до стіни, і між «Вечерею» й стіною поселився павук. Павуків у хаті теж не бракувало. Марікармен (так звали покійну власницю, і на її ж честь, мабуть, назвали онуку), видно, вже не ставало зросту, сил чи зору дотягтися до закутків, де жили павуки, тому вони користувалися її неміччю і зайняли всю зону, куди не діставала її стареча рука із віником.
— Я й не знала, — казала Іруся, — що ти така релігійна людина.
Вона очевидно знущалась, це розумів тільки Толік, а всі решта кивали: треба ж таке, стільки ісусиків тримає Толя у хаті!
Мамі дісталась тематична грибна спальня — там усі стіни були обвішані вишитими грибами. Часом гриби у великі плетені кошики збирали жінки в якихось ризах із оголеними грудьми. Іноді серед грибів попадались овечки та янголята. Мамі подобалось.