— Ти там була? — прошепотіла Поліна Лані на вухо.
— Ну?! То ж да! У вишиванці з декольте і у вінку! І баба моя була.
Поліна кивнула і вказала пальцем на Боба, мовляв, дослухаймо.
— Спільними зусиллями ми з вами зібрали сорок шість тисяч вісімсот дев’яносто два євро і п’ятдесят п’ять центів! Комісію я вже відняв!
Мстіслав аплодував. Альба вигукнула «Ура!» зі своїм особливим іспанським рикливим «ррр».
— Радості, наче на весілля молодим збирали, — шепнула Іруся Поліні.
Далі взяв слово Піт і так натхненно бажав перемоги Україні, що Лана його вже перебила і сказала:
— Ну да, ну да, то ти хочеш, щоб теща вже виїхала додому, давай вже, чокайся!
Задзвеніли келихи.
— Не можу пить, — сказала Іруся Поліні.
— Ну слухай, може, щось куплять на ці гроші?
— Могли б ще на оцю яхту і шампанське не тратить.
— Ну да, дівчата, — втрутилась Лана, — а що — не жить?
Її чоло зморщилось би, якби могло.
— От я, — вона продовжила, — не купляю тепер ніяку фірмову косметику. Не купляю — і всьо! І до перемоги, дівчата, ніяких вам діорів із шанелями, клянусь! Кларінс? Спасіба, не нада, я ревлоном обійдусь. І нічого, я помазала ось губи рубі роуз — і не відпали! Я тоді на калькуляторі клац-клац, відняла, і різницю одправляю Притулі. Сімпатічний, правда?
Толік слухав фоном Лану, слухав Піта і Боба, але йому ставало від усього цього тільки гірше. Небокрай хитався.
Здавалося, що смердить Мстіславова голова. Мстіслав був від нього на голову нижчий, тому його тім’я весь час мелькало Толіку перед очима.
Льоня був значно гірший за Мстіслава. По-перше, він був красивий. По-друге, мав дуже приємну посмішку і страшно печальні очі. По-третє, у розмову вставляв українські слова і найчастіше казав «вибачте». Боб носився із Льонею, як з дорогим гостем. Льоня каявся за всіх росіян так, що Мстіславу, здавалось, за нього навіть часом незручно. Крім того, Льоня постійно наголошував, що в нього «бабушка — українка».
Присутність Мстіслава, проте, особливо гнітила Толіка, який згадував той епізод зі сценою на вечірці. Йому було неприємно, що Боб все одно йому пхає Мстіслава під носа та ще й на яхті, звідки нікуди не втечеш, не підеш гордо, а мусиш бовтатись на цьому кориті із ним разом.
— Треба вирішити, куди ми спрямуємо ці кошти, — сказав Боб.
— Притулі! — закричала Лана і підстрибнула так, що її груди рівномірними кульками підстрибнули разом з нею, а потім опустились на місце.
— Може, в якусь міжнародну організацію? — спитав Піт. — На гуманітарні потреби?
— Тільки не це! — втрутилась Іруся. — Тоді цих грошей ніхто не побачить найближчі роки. Це страшна бюрократія.
— Ти ж працюєш на міжнародну організацію, — сказав Толік.
— Саме тому я і знаю, — відказала Іруся.
— Тоді вашу частину ви вирішуйте українською громадою, — сказав Піт. — А Льоня і Мстіслав нехай вирішать, куди їхню частину.
— Яку це — їхню частину? — спитав Толік, виглядаючи з-за Мстіславової голови.
— Ну… — зробив паузу Боб, — справедливо буде, якщо частина грошей дістанеться українській громаді, а частину спрямуємо на боротьбу із режимом в Росії і на російських біженців.
— Багато людей, — заговорив шляхетний Льоня, — змушені кидати свої домівки, їхати світ за очі, їм ніхто не допомагає, а в Росії їм лишатись небезпечно.
— Ну да! — закричала Лана. — А їм бомби за пазуху сипляться? — вона одразу перейшла на українську без церемоній.
— Я повністю вас розумію, — сказав Льоня, — ви маєте право на гнів…
— Та не вам вирішувати, на що ми маємо право, ясно? — сказала Іруся.
— Це не про гроші взагалі, — сказав Толік, — а про підхід. Я думав, ми допомагаємо жертві.
— Но ведь русские… — заговорив Мстіслав.
— Русские-хуюские! — Лана не добирала слів. — Пітя, що за фігня?!
Боб стояв розгублений. Келих у його руці здавався зайвим, а келих у руці Світлани — не тільки зайвим, а й небезпечним передусім для Льоні й Мстіслава.
Але удар опустився, звідки Боб не чекав.
— Женщіни… — сказав Мстіслав поблажливо, вказавши на Лану.
Піт стиснув кулак і зацідив Мстіславу під дих. Для цього йому довелось нахилитися.
— Він за гендерну рівність, — гордо пояснила Лана, — от не треба було йому патякать за жінок. Він так одного словака, що по сусідству живе, чуть не прибив, знаєш чого? — Лана смикнула Поліну за рукав. — Бо той сказав, що я тупа. Ну, чи не прямо сказав, але якось так пошутив, чи щось таке сказонув. Пітя такого не виносе. Придумали, да? Половину грошей віддать руским? А за що я страдаю? За що я не можу вії нормально накрасить?