Толік подумав, що це він мав би зацідити Мстіславу, але він не міг навіть стояти на ногах, не те що комусь цідити.
— Бобе, — спитав він, коли Мстіслав випростався неушкодженим, — де тут можна прилягти?
Каюта
Толіку було нестерпно погано. Коли на яхту опустилась ніч і почали мерехтіти ліхтарі, йому стало ще гірше. Перед очима все колихалось, здіймаючи у шлунку з’їдене не тільки за сьогоднішній день, а здавалось, що за все життя. Він дивився на Альбу, як та відскочила зі своїм келихом від Пітової атаки, на те, як нудотно колихались Ланині цицьки, на Мстіславове тім’я, і йому ставало дедалі гірше. Боб провів Толіка вниз, де хоч не було нестерпних ліхтарів і всіх цих колихальних тіл.
Толік приліг у каюті на ліжко. Каюта була малесенька, і йому уявилось, що він Діоген у бочці і просто несе по життю цей хрест. Йому дуже не хотілось заблювати шефову яхту, тому він намагався думати про щось геть відсторонене, тож навіть заснув. Толіку снилися голови Льоні й Мстіслава — вони плавали на морській гладі, а Анатолій Степанович хвацько закидав у воду снасті. Льоніна голова казала: «Извините, у меня бабушка — украинка», а Мстіслав дрібно і нагло сміявсь. Потім Льоня підплив до Мстіслава, вийняв із води кулак і постукав його по тім’ячку. Почувся глухий дерев’яний звук. Тук-тук. І знову. Тук-тук.
Толік розплющив очі. Всередині знов здійнялась хвиля нудоти. Але звук не стихав. «Двері», — здогадався Толік і сказав:
— Хто там?
У щілині дверей з’явилась довга витончена засмагла рука. То була Альба. Вона підійшла до Толікового ліжка і сіла навпочіпки.
— Погано? — спитала вона.
— Вже краще, — збрехав Толік.
— Боб сказав, що не даватиме грошей Мстіславу.
— Добре.
— Ти думаєш, це правильно? — вона спитала, а Толік одразу за питанням вловив її думку.
Значить, вона вважає це неправильним. Толік чомусь уявив, як Альба раптом розпустить волосся і заговорить до нього українською. Натомість бачив, як її язик скаче між зубами, утворюючи іспанські шиплячі. Толіку здалося, що від цих звуків посилюється нудота.
— Толік, — спитала вона, — тобі подобається, коли я кажу «Толік?».
— Не знаю…
— Я чула, тебе там усі зверху так кликали.
Він піднявся на лікоть, хотів встати, але зрозумів, що це небезпечно для його репутації, якщо від неї ще щось лишилось.
— Можна тебе запросити на побачення? — прямо спитала Альба.
Толік підняв брови, глибоко вдихнув і розвів руками.
— Хочеш, підемо в ресторан десь біля тебе?
— В який?
— Давай у «Бодегіту дель мар».
— Я не можу піти в «Бодегіту дель мар».
Цей ресторан стояв на самій набережній: білі скатертини, тераса, сад, жива музика, жінки з голими спинами і нарядні діти.
— Чому? — Альба була цілком спокійна.
— Я там живу поряд, і моя тітка каже, що він їй нагадує про її естрадне минуле, і вона б у такому виступила чи хоча б поїла.
— Хочеш піти туди з тіткою?
— Я просто не можу піти туди, бо ми вирішили, що повечеряємо там, тільки коли Путін умре.
— Скоріше б, — зітхнула Альба, — давай тоді в інший?
Толік знов знітився і знизав плечима. Він глянув на Альбу: у неї, як і тоді, на весіллі, блистіла шкіра, але одягнута вона була простіше: у чорну майку і знизу щось таке, чи то шорти, чи спідниця, у великі красиві соняхи. Вони горіли з одного боку у світлі лампи каюти. Толік згадав, що про соняхи казала Поліна. Цікаво, чи вона звернула на них увагу? І що думає про соняхи Альба? Натомість вона сказала:
— А поцілувати тебе можна?
Толік піднявся на лікті, у голові йому майнуло, що він не голив зранку підборіддя і вуса, видно, коляться, але він піднявся сам, узяв однією рукою Альбу за шию і поцілував так, як його цілували тітки на день народження і приказували, аби був здоровий. Каюту захитало, Толік ковтнув слину і ліг назад.
— Хочеш, анекдот розкажу? — спитав він і, не чекаючи відповіді, продовжив. — Це одеський анекдот. Лежать жінка і чоловік у ліжку…
— Так, — усміхнулась Альба.
— Вони євреї, — сказав Толік, — не знаю, чи це важливо для самої історії, але їх звуть Абрам і Сара. І Абраму погано. Його нудить. Він тоді каже: «Саро, поцілуй мене, може, мене знудить…».