Альба мовчки подивилась на Толіка і посміхнулась.
— Я стра-а-шно тупий, — простогнав Толік. — Хочеш, не будемо чекати смерті Путіна й підемо в «Бодегіту дель мар»?
— Підемо в інше місце, — сказала Альба і підвелась.
Толіку ще дужче захилиталося в очах. Він зараз мріяв тільки про те, аби вона швидше вийшла, щоб він устиг дійти до туалету і його не знудило десь на Бобові яхтові килими. Альба повернулась у дверях і побачила, як Толік підіймається, але він пішов не до неї, а гучно гепнув дверима туалету.
Коли він вийшов, двері вже були зачинені і в кімнаті нікого не було. Тільки ледь чути було її парфуми чи крем для тіла. Толік понюхав свою руку, якою він брав її за шию — вона пахла так само. Він ліг на ліжко і спробував спати, але яхту хилитало все дужче і дужче. За бортом вже була темна ніч. Піднімався вітер. У двері каюти гучно постукали.
— Заходьте, — сказав Толік.
Зайшов Боб. Від нього тхнуло шампанським.
— Анатолій, — сказав він, — я згадав, у мене є таблетки. На!
— Давай вісім, — відказав Толік.
— Бери дві, тільки головне — не блюй хоч хвилин п’ятнадцять.
— Спробую, — сказав Толік.
— Підіймається невеличкий шторм, — сказав Боб, — то щоб ти тут не вмер.
— Добре, — відповів Толік, — спасибі за турботу.
— Був у нас тут один пасажир такий, — почав Боб, — заблював усе.
— Чудово, — сказав Толік, намагаючись втримати в собі таблетки.
Ще ніколи його кар’єра не залежала від його здатності втриматись від блювання.
— Куди гроші підуть? — спитав Толік.
— Я не знаю. Всі там уже пересварились, — зітхнув Боб. — Піт як зірвався. Не бачив ще його таким. Це все його жінка! Красива, але бачиш яка — притягує до себе сварки. Бери пачку таблеток. Якщо за наступні п’ятнадцять хвилин виблюєш ці, то вип’єш ще.
Коли Боб вийшов, Толік висипав у жменю ще дві таблетки й ковтнув із думкою «гірше не буде». Він заплющив очі, і йому снився ліс. Ліс, на відміну від моря, не хилитається. Ліс хороший, він змикається над головою і не кидає тебе в різні сторони. Мох м’який, ховає під собою коріння. Толіку привиділось, наче він йде лісом, а там олень дивиться на нього з кущів, а з-за його рогатої голови виходить Поліна і несе на руках Владіка. Владік наче аж помолодів, відростив зуби і кличе людським голосом: «Толя! Толя!». Толік стрепенувся. Поруч з ним сиділа Іруся.
— Толя! Ми вже скоро спробуємо пришвартуватись. Море поки не дає.
— Хто б сумнівався, — прохрипів Толік, — коли це море мені щось давало… Іро, чого від тебе так тхне?
— Я Анатолію Степановичу помагала прикорм розминати. Що ти сказав Альбі?
— Нічого…
— Вона вийшла сумна.
— Анекдот розказав.
— Який?
— Не розкажу, хоч стріляй мене.
— От дурень.
— Нащо я їй нужен, скажи?
— Та не все в житті раціонально, — сказала Іруся, — що за анекдот?
— Не скажу, навіть не проси. Це позорисько лишиться назавжди зі мною.
— Толічку, ти ж пам’ятаєш, що я — твої двері у світ жінок? Ти маєш мені розказувати.
— Іра, дай мені поспати.
— У тебе зіниці по п’ять копійок, мені страшно.
— П’ять копійок вже вийшли з обігу, — сказав Толік і міцно заплющив очі.
Поки Толік бовтався в каюті, на палубі відбувалося досі небачене: Анатолій Степанович піймав рибину! Навіть Альба, сумна і спокійна, підхопилась і дивилась, як по всій палубі скаче рибина, а Анатолій Степанович у світлі блимання ліхтаря інфернально реготав:
— Піймалась! Піймалась!
Рибина мала два ока на лобі і звірячий оскал, як наче щось середнє між комендантом гуртожитку і вовкодавом.
— Чого стоїте? — закричав Анатолій Степанович, колихаючись у візку.
Крісло було на гальмах, тому він, практично єдиний з усіх на борту, попри власну одноногість, міцно «стояв на ногах».
Піт і Боб відскочили від рибини на кілька метрів, злякавшись, що цими снастями, які в Боба на яхті були скоріше для декорацій, можна не просто витягти щось з моря, а виманити на палубу таке чудовисько!
— Та ловіть же її! — знову закричав Анатолій Степанович, і здавалось, зараз усі стануть свідками дива, коли він встане і піде, більше не в змозі терпіти, що рибина зараз вскочить назад у темну воду, звідки Анатолій Степанович її так довго виманював.
Море теліпало яхту, що значно ускладнювало завдання наземних ловців рибини — втримати її, і полегшувало завдання рибини — вижити.