Зайшла Григорівна, тримаючи поперед себе брудні руки.
— Ти б рукавички вдівала, — сказала мама, розмішуючи салат.
— Не можу, землю треба відчувати пучками! Зовсім не ті ощущєнія в рукавичках.
Вже за обідом Толіку подзвонив Боб і спитав дозволу заїхати.
— Як невдобно! — сказала Григорівна. — А ми вже рибу розколупали!
Бобу теж було незручно. Він не сподівався зустрітись із рибою ще раз, але їм таки судилось побачитися знову.
Уся ця картина раптом нагадала Толікові давно читані твори Гоголя: розпашілий, задоволений Анатолій Степанович, Григорівна у домашньому платті, мама, дівчата, оцей бароковий стіл із покрученими ніжками, стільці із золотими подушками, а тоді ще й рум’яний і занадто білошкірий Боб, який зайшов і дивиться з острахом на рибину… На мить йому здалося, що десь тут, за котроюсь із вишитих картин, між якимось павучиним життям, причаїлася якась із мертвих душ і йому, Толіку, треба її виторгувать у Собакевича.
— Гарний будинок! — сказав Боб, роздивляючись навсібіч.
— Дякую, — відказав Толік і вже думав щось пояснити хоча б про гобелен із оленями, що це не його, і що коробка з янголятами — не його, але не сказав ні слова.
Рибина зустрілась поглядом з Бобом. Боб смикнувся, згадав ту криваву ніч, якої досі його яхта ніколи не бачила. Він обережно глянув на Анатолія Степановича і сіпнувся, бо біля його руки помітив довгий гострий ніж, яким той розділяв риб’яче філе. Обставини переговорів про гроші складалися на користь хазяїна дому.
— Спитай, чи відрізати йому? — запропонував Анатолій Степанович Толіку і ледь зіпнувся на єдину ногу, узявшись за ножа.
Боб ковтнув.
— Будете? — спитав Толік.
— Дякую, не треба! — сказав Боб.
Але Анатолій Степанович, розмахуючи ножем, продовжував припрошувати, а потім підключились ще й мама з Григорівною:
— Та шматочок! Та як це? Та це ж його рибина, вважай! Та хоч трошечки спробувать же!
Боб затято мотав головою і вже був на грані панічної атаки, коли Анатолій Степанович почав розмахувати ножем біля свого лиця:
— Отут-о, біля голови — саме жирне м’ясо! Я відріжу йому!
Якби не спокійні обличчя присутніх, Боб подумав би, що йому настав кінець, але, попри його реакцію, Анатолій Степанович замахнувся на рибину і відрізав їй шматок біля голови:
— Щоки! О-о-о! Саме то! — замуркотів він.
— Кави? — спитала Поліна.
— Будь ласка.
Боб дивився на рибу — риба дивилась на Боба. Іруся глянула на те, як Бобовий рум’янець розповзається йому на все лице, як він витирає об штани свої спітнілі від жаху долоні, і прикрила риб’ячу голову листком салату. Рибина тепер хижо визирала з-під нього. Поліна поставила каву для Боба у маленькій чашечці із дупцею янгола, що летів серед сосен.
— Скажу чесно, — почав Боб, дивлячись на янголову дупцю, — я думав хоч якусь частину віддати Мстіславу і Льоні, але, зрештою, цю ідею ніхто не підтримав. Окрім, — він кинув оком на стіл, — Мстіслава і Льоні. Спершу мене підтримував Піт, але Лана, ви ж її бачили, вона жорстка жінка, була дуже проти. Дуже. Не знаю, як так склалося, але тепер тією частиною грошей розпоряджатиметься Лана, а половиною — ти, Толіку.
— Добре, — сказав Толік, — у вас є якісь побажання?
— Та немає, — Боб сьорбнув кави, — я щойно від Піта, — за всі мої побажання Лана на мене кричала, потім перекладала мої побажання своїм бабі і мамі, і вони кричали тоді на мене утрьох незрозумілою мовою, тому ні, побажань у мене більше немає.
— Благодійність ніколи не була вдячною справою, Бобе, — сказала Іруся, і Боб глянув на неї, намагаючись не зустрітися поглядом із рибиною.
— Ланина бабуся хоче «купити найбільшу бомбу», — зітхнув Боб.
— Я її розумію, — сказав Толік. — Але навряд чи наших грошей вистачить на ядерну бомбу.
Жарти про ядерний апокаліпсис вже настільки наблизились до реальності, що перестали бути смішними.
— У мене є побажання для конкретного підрозділу, — сказала Поліна. — Вони дислокуються за кількадесят кілометрів від хати Григорівни…
— А взагалі, є одне побажання! — сказав раптом Боб. — Купіть їм ще форд раптор! Тут продає один американець — привіз із Каліфорнії. Це класна машина. Він віддасть її за пів ціни, я домовлюсь!
— А як її звідси доставити? — спитав Толік.
— Дайте його телефон, — спокійно відказала Поліна і піднялась винести пустий кавник, — я доставлю.