— О, це ти, — сказав Толік і чомусь замість того, щоб, як завжди, піти одразу нагору, сів на диван і простягнув руку до Зусі.
— Це я, — сказала Поліна.
— Де це всі?
— Не знаю. Сплять, мабуть.
Толік дивився у стіну поперед себе. На стіні висіла картина з янголом у цвіту вишні.
— Про що думаєш? — Поліна підперла рукою підборіддя.
— Про форд раптор.
— Подобається?
— Думаю, як ти його зібралась доставити.
— Ти ж бачиш, рускі звідти відходять, я поїду і привезу. Заберу з собою Анатолія Степановича. Якщо він захоче.
Толіку хотілось уміти відреагувати так, як мама й Григорівна: «Ти що, здуріла? Як ти туди поїдеш?» — але він просто спитав:
— А ти хочеш?
— Звичайно, хочу.
Поліна роками збирала на свою однокімнатну квартиру, де було б все так, як хотілось їй. «Видова квартира», — говорила рієлторка, маючи на увазі вид на море сосен, яке, звичайно, у найближчі роки забудується. Білий диван, темний ламінат (отой, з дорожчих!), плитка в східному стилі у ванній. Кожна поличка — її. Батько на своїх плечах виніс нагору вісім мішків шпаклівки, і вони удвох після роботи в чотири руки шпаклювали і фарбували. Поліна сама купила туди пальму й орхідею. Обидві, мабуть, умерли, а хто б вижив без води і тепла? Хіба ці тропічні рослини хтось готував жити зимою та ще й під обстрілами?
— Моя квартира стоїть, мені пощастило, — сказала Поліна, — там уже майже не стріляють.
— Знаєш, що я подумав учора, коли ти казала, що не стріляють? Я сам злякався своєї думки.
— Що?
— Подумав, що хай би ще постріляли, — Толік взяв на руки Зусю.
Поліна нічого не відповіла, а невістка Зуся, на відміну від свекрухи, з рук не видиралась, а сиділа спокійно, як стара занехаяна іграшка.
— Хочеш додому? — заговорив він до кицьки. — Поїдеш додомцю? Скучила за своїм підвіконням?
Зуся, як і Поліна, нічого не відповіла.
Форд раптор
Відтоді як Поліна привезла форд раптор і він здоровенним лискучим жуком всівся на подвір’ї, Толіку стало ще гірше. Щоб дійти до драбини, йому тепер треба було обійти раптора з тилу. Лізучи драбиною і озираючись, Толік завжди бачив, що на нього дивиться одне рапторове око.
Навіть вночі у його фарах відображався місяць, а на даху блистіли зорі. І зранку, коли Толік повертався з пробіжки, він першим бачив не фонтан, де спинались на міцні зелені ноги помідори, не хату і не білу голову Григорівни, яка любила витикатись із вікна на другому поверсі: він бачив рапторовий чорний дах, як передвісник чогось недоброго. Толік не любив раптора. Йому від нього до горла підступала тривога.
— Хороша машина, — казав Анатолій Степанович, заглядаючи раптору під капот, — аби мені другу ногу, сам би її погнав, куди треба.
Анатолій Степанович, як молода мама, яка не може говорити ні про що, окрім свого нового немовляти, постійно балакав про раптора. Про кінські сили, циліндри, поршні і коробку передач. За обідом, наприклад, коли всі схилялись над тарілками і було чути тільки прицмокування та легенький передзвін ложок, Анатолій Степанович раптом казав: «А соляри ж він скільки жере!». І всі знали, про що йдеться. Форд раптор додав Анатолію Степановичу думок та життя, як Григорівну витягали із відчаю помідори, так його підтримував раптор.
— Толічку, — сказала якось Григорівна, і Толік одразу напружився, бо «Толічок» — це завжди початок шантажу і маніпуляцій.
Він підняв очі.
— Нащо тобі оцей кактус при кутку?
Біля хати ріс двометровий кактус із розкинутими лапатими вухами. Він кущився, навалювався на стіну і тягнув свої колючі долоні до перехожих.
— Я люблю кактуси, — сказав Толік.
— Я б його зрубала, — сказала Григорівна.
— Я люблю кактуси, — повторив Толік.
— Кактуси забирають енергію, — почала Григорівна свої феншуйні штучки, — його треба ставить для вбирання випромінювання, а перед хатою він що робить? Так, забирає твою енергію.
— Я повен сил і енергії, — сказав Толік, ледь піднявши свої завжди важкі повіки.
Григорівна знала, як згубити будь-яку деревину, тому промовчала.
— Будете чіпати мій кактус, — Толік встав, — я чіпатиму ваші помідори.