— У мене цікаве життя, бо мені довелося тікати з дому? Слухай, припини, ради бога, йди до психолога з такими заявами.
Іруся в окулярах, білій сорочці і джинсах сиділа на тлі дерев’яної стіни кафе. У неї був тонкий довгий ніс, якого ні в кого в родині не було. Тільки зі слів бабці вона знала, що начебто такий був у її прадіда, за що його кликали Птахом. Цей ніс і її робив схожою на якусь екзотичну пташку, і стрижка з кудлатим чубчиком тільки додавала до пташиного образу.
— Напиши мені десять місць в Україні, які треба відвідати, — сказав Боб з вологими очима.
— Боже, Бобе, — відказувала Іруся, — ну яка Україна? Куди ти зібрався?
— Іро, я вирішив, я все вирішив, шляху назад немає.
— Що ти вирішив?
— Я поїду на батьківщину моїх дідів. Це моя земля.
— Що?
Іруся глянула на Боба з недовірою.
— Я відчуваю, що це поклик мого серця, моїх предків. Вони ж з Одеси.
— Та ти жив собі й не тужив усе життя, а тепер раптом ти з Одеси? Бобе, припини і, кажу тобі, піди до психолога.
— Не знецінюй мої почуття! — у Боба смикнувся кутик губ.
«Значить, у психолога вже був, про знецінення в курсі», — подумала Іруся, але вголос спитала:
— Що ти робитимеш в Україні?
— Піду в армію.
Іруся уявила Боба, цього рум’яного пишнотілого лицаря, у військовій формі.
— Може, тобі риболовлею зайнятись? — спитала вона, а сама прагматично подумала: «Ну то хай іде, якщо прагне гострих відчуттів».
— Я вперше за багато років відчув, що моє життя має хоч якийсь сенс, Ірино. Анна вже організовує мені форму, бронежилет, тепловізор, тактичне взуття ну і ще всякі необхідні речі для мене на фронті.
— А ти думаєш — перетнеш кордон і тебе одразу візьмуть воювати?
— От з оцим я хотів тебе просити допомогти.
Боб хотів, аби Іруся його влаштувала у військо. Причому обов’язково у військово-морські сили. Іруся покивала Бобові, що запитає у своїх, і твердо вирішила тягти з влаштуванням Боба якомога довше. Вона за роки війни надивилась на іноземців-добровольців і бачила, хто з них солдат, а хто безкінечно їй жалітиметься то на командирів, то на умови, то на зброю, то на побратимів. Боб солдатом не був.
А сам Боб, гостро відчувши сенс життя, пішов обирати собі пристойну термобілизну і за цим заняттям провів увесь вечір, читаючи відгуки на амазоні і передивляючись відео з оглядами тканин та дискусіями про прілості від перепадів температур. Він так захопився своєю новою місією і роллю, що навіть ходити почав із рівнішою спиною і мружитись на сонці так, наче дивиться у бінокль. Окрім Ірусі, в якої він просив допомоги, про наміри Боба знала тільки його асистентка Анна, яка під страхом смерті не розголосить корпоративних таємниць. Ще він якось обмовився про свій намір Льоні і, звісно, розказав своєму найкращому другові Піту, з якого Лана могла витягнути все, чого б він не розказав і на сповіді.
— Пітя, — спитала вона його увечері в ліжку після того, як до них на обід приїздив Боб, — а що це твій друг такий веселий був, рум’яний, а після яхти його як підмінили?
— У нього важкий період у житті.
— Пітя, ну припини.
— Lanochko, — Піт піднявся на лікті в ліжку, — йому дійсно зараз важко.
— Це йому важко? А тобі не важко? Теща, тітка, я, собаки — тобі не важко, Пітя?
— Лано, в нього просто моральне виснаження, криза.
— Жінка якась не дає, да?
— Не все в цьому житті сходиться на жінках, — відказав Піт, — він хоче їхати в Одесу.
— Нащо?
— Піде воювати.
— Як?!
— Ірина обіцяла йому допомогти. Я вже купив йому бінокль.
— Пітя, який бінокль? Він що, пірат? Ти ще йому підзорну трубу купи!
— Lanochko, — благально сказав Піт, — тільки не здіймай скандал.
Зранку Лана встала, завела машину і загнала Толіка в кактус.
— Іро! — крикнула вона з порога. — Що за діла?
Внизу сиділа тільки Григорівна.
— Добрий день, — сказала вона.
— Добрий день. А де ваша Іра?
— А що таке? Ви хто?
— Подружка її. Де Іра, питаю?
— Працює, мабуть.
— Іро! — крикнула Лана ще раз. — Красіві олені, — вона обернулась до Толіка, котрий стояв за її спиною, — в меї баби такі були.
— Щось сталося? — Іруся визирнула зі сходів униз.
— Нащо ти Боба на війну відправляєш?
— Що?
— Не помагай йому їхать на війну, подивись на нього — він умре зразу!
«Нащо я перлась у те кафе, стільки конспірації було», — подумала Іруся, а Лані сказала: