— Лано, та хто його візьме воювати?
— А може, й возьмуть, — озвалась Григорівна, — якщо людина хоче, то чого ні?
— Так це ви його намовили? — спитала Лана.
— Нікого я не намовляла, — відповіла Григорівна, — він сам захотів!
Лана зітхнула і сіла на стілець біля столу. На її ногу приземлились золоті китички скатерки.
— Я Боба давно знаю, — сказала вона, — він як дитя.
— Я не збираюсь йому допомагати, — відповіла Іруся.
Лана неохоче встала, обернулась у дверях і сказала ще раз:
— Не помагайте йому!
— Лано, віджени краще машину, мені треба їхати, — Толік взяв біля входу якусь коробку.
Він знав, що якщо виїде пізніше хоч на десять хвилин, то не зустріне дорогою Поліну, яка саме йтиме, навантажена кавунами, тренуючи свої і так міцні ноги. Дочекавшись, поки на дорозі розвернеться Лана, він рушив і собі. Толік пригальмував біля ґрунтовки, якою зазвичай підіймалася вгору Поліна.
Він заглушив двигун і глянув на коробку на сусідньому сидінні. Коробка була забита керамічними янголами. Вони сиділи, задумавшись, на пеньочках, деякі літали, деякі дивились угору. Вчора увечері йому подзвонила за об’явою жінка на ім’я Марія. По голосу жінці було років двісті. Він уже знав, що в неї помер чоловік три роки тому, знав, що в чоловіка був камінь у нирці і що сама Марія нещодавно перенесла операцію на кульшовому суглобі. Толік узяв одного янгола в руки, рум’яного і без трусів, і нарешті побачив маківку Поліни, яка підіймалась виноградником. Він вийшов і сперся на капот.
— О, — сказав він, коли Поліна наблизилась, — це ти.
Поліні на ніс сповзли темні окуляри, але обидві її руки були зайняті кавунами. Толік підійшов до неї і обережно поправив їй окуляри.
— Ти тут випадково опинився? — спитала Поліна.
— Угу, — впевнено відказав Толік, — випадково. Може, сядеш у машину?
— Ще двісті п’ятнадцять калорій.
— Ну хочеш, побігай навколо машини.
— Та нє, — Поліна віддала Толіку торби з кавунами, — вже якось жарко стає для такого спорту.
— Поїхали зі мною, — сказав Толік, — мені треба допомога. Сідай.
— Яка допомога?
— Потримати на колінах янголів.
Коло Маріїного двору ріс здоровенний гранат. Він кущився, його давно ніхто не обрізав. Марія зустріла їх біля хати: на вигляд їй було менше двохсот, але не набагато. Тримаючи в руках пом’яту десятку, вона запросила їх у двір. У дворі вони потрапили в оточення мільйона глиняних тваринок: оленятка, жабенятка, котики, песики, пташечки. Толік подумки пожалів тих, хто купить цю хату, коли Марія відійде у вічність. Але людям не властиво думати про те, що буде після.
— Почуваюсь Білосніжкою, — сказала Поліна, тримаючи в руках коробку.
— Ходіть, — озвалась Марія, — поставте осюди на стіл.
Своїми вузлуватими пальцями з червоним манікюром Марія узялась перебирати янголів у коробці.
— Я оцього не візьму, — сказала вона, виколупавши з купи янголів одного.
— Та беріть вже всю коробку, — сказав Толік, — хай вас радують і служать вам добре!
Він розвернувся вже йти, як Марія зсунула брови і повторила:
— Цього не візьму, синку!
— Та чим він вас не влаштовує? — Толік втомлено обернувся.
— Не беру з грибами, — сказала вона. — Диявольська річ!
З її долоні на Толіка дивився янгол, оповивши руками мухомора. Толік запхнув янгола з грибом у кишеню і пішов до машини.
— Що ж, — сказав він, пристебнувшись, — це тобі.
Він простягнув Поліні янгола.
— Дякую, — озвалась Поліна, — дуже нужна річ, особливо, коли в тебе немає дому.
— Спершу янгол — потім дім, — сказав Толік.
У променях сонця його вії здавалися ще довшими, а волосся переливалось відтінком вже зібраної пшениці, від якої лишилась сама блискуча стерня. Поліна глянула на Толікові довгі бліді пальці і взяла янгола з його руки.
— Хай буде, — сказала вона, — але, може, комусь він потрібніший?
— Хіба Бобу в Україні, — відповів Толік, зітхнувши.
— Григорівна таки вмовила його їхати в Одесу?
— А вона вмовляла? — здивувався Толік.
Поліна з Григорівною проводжали Боба, коли той приїздив їсти рибу, і Григорівна за допомогою Поліни сказала Бобу, що йому не буде спокою, поки він не поїде в Одесу і не відомстить за своїх предків там, а Анатолій Степанович додав: «От якби мені другу ногу…».