Додому
Боб уже другий тиждень не думав ні про що, окрім свого спорядження до Одеси. Він хотів піти воювати не абикуди, а саме в одеський батальйон морської піхоти, і вже почав над собою працювати. Скоротив вживання цукру на двадцять п’ять відсотків, вивчив п’ятнадцять українських слів і написав запит у прес-службу військово-морських сил України. Йому ніхто не відповідав, але Боб терпляче чекав, читаючи поки що характеристики бронежилетів.
Потреби в конспірації він більше не відчував, тому постійно дзвонив Ірусі і питав, як там справи із влаштуванням його на фронт, аж поки вона йому не сказала:
— Бобе, послухай, я розумію твої найкращі наміри, але це не відеогра, а реальна війна, у тебе немає ніякого досвіду.
— Може, мене візьмуть перекладачем?
— Кого ти там будеш перекладати, якщо ти знаєш тільки англійську?
— Я можу виконувати якісь менш кваліфіковані завдання.
Потім Боб почав нарікати на військово-морські сили України, які не поспішали вербувати такий цінний кадр.
— І справді, — казала Іруся, — чим вони там зайняті?
Поки Боб готувався воювати, помідори росли. Мама з Григорівною взялись їх пасинкувати. На четвертому помідорі Григорівна сказала:
— Ох, Лідо, надоїли ми, мабуть, твоєму Толіку вже під зав’язку.
— Та він, бачиш, з маленького привик усе сам та й сам, а це ціла купа народу, — відказала мама.
— Я б оце, якби в мене осталось житло не окуповане, ніколи б в житті з місця не зсунулась, хоч мене стріляй.
Насправді Григорівна знала, що її околиці вже не окуповані, але вона свою хату відрізала від себе, наче ногу з гангреною, наче й не було її в неї ніколи. Їй так нестерпно було думати, що там із нею і чи надовго звідти відігнали ворожі війська, що виявилось легше просто про неї забути, мимоволі напустивши на себе часткову амнезію. Вона так робила й раніше: з чоловіками, роботами і квартирами, легко перепурхуючи з місця на місце, не пускаючи ніде коріння.
— Так ти ж зсунулась, бо стріляли.
Григорівна зітхнула.
— А ти тюльпани з осені садила на дачі?
— Садила, — сказала мама.
— І не знаєш, чи посходили?
— Не знаю, — відповіла мама, стримуючи сльози.
Мама теж намагалася не згадувати про дім, про залишене, але Григорівна щоразу виникала на горизонті і казала: «Ліда, а отака чашечка, помниш? В тебе був похожий сервіз». І мама згадувала свою чашечку, де вона стояла, думала про те, коли востаннє її брала до рук. «Отаке покривало у тебе на дачі у спальні, помниш?» І мама згадувала не тільки покривало, а й вікно у двір зі спальні і сонячні плямки від виноградної лози на землі. «А в тебе не такий виноград був?» — питала Григорівна маму, коли вони виходили на автобусну зупинку, минаючи виноградники, і мамі від слова «був» робилось на душі млосно і важко, наче всередині їй осідала важкелезна каменюка і не давала йти далі.
Кожен листок, який розпускався у Толіковому дворі, їй наче проростав через душу. Хіба кактус, та лимони, та якісь інші пустельні колючки не лізли їй у серце, але нарциси, тюльпани, троянди й особливо гортензії росли через неї по-живому.
— У тебе отакі білі були, да? — казала Григорівна.
І мама згадувала, як ранньою весною везла росточок гортензії за пазухою з роботи, і він пригрівся їй на грудях, а потім, через шість років, вперше зацвів, викинувши кетяг білих квітів із синім відтінком, якого вона так довго добивалась, окислюючи ґрунт.
— Знайома моя, — розповідала Григорівна, — вернулась оце недавно додому. Уявляєте, каже, зайшла, а там коврик отак кутиком загнутий: це вона, як тоді ще у лютому їхала, валізкою отак зачепила, і воно так і лежало, ждало її…
— Та хватить уже про ці коврики і чашечки, — не витримала Іруся, — нема вже тих ковриків, нащо собі душу краяти?
— Правду кажеш, — відповідала Григорівна, а мама перебирала в голові кожен кутик, кожну книжечку, кожен ковричок і мереживну серветочку, а якось увечері підізвала до себе Ірусю й сказала їй:
— Доцю, я хочу навідатись додому.
І скільки Толік не казав, що немає чого навідуватись, поки все ще настільки неясно, і що в Україні зараз немає безпечних місць, мама просто кивала, а сама повеселішала, стала рідше плакати і вдвічі збільшила об’єми страв, які готувала на кухні. Вона так захопилась готуванням, що Толік уже двічі мусив викидати продукти. Не встигли доїдати борщ із вушками, як мама вже робила вершкову заправку на густий грибний суп із сухариками в часнику, ще не пішов останній голубець, як мама місила вареники і обсмажувала до них карамельну цибулю. Ще лишалось у казаночку кілька ванільних сирників, як мама вже місила абрикосові ніжні булочки, які роздавались, випихаючи одна одну із форми. Тож коли мама вчергове приготувала шість страв (баклажанчики, пончики, підлива, картопля смажена, деруни, ліниві вареники), Толік покликав на вечерю Боба, Піта і Лану.