Уперше за кілька тижнів пішов дощ, стукаючи у вікна і ляпаючи об плитку біля входу, нагадуючи Толіку душ у літньому таборі.
— Хай дощик усе напуває, — казала задумливо Григорівна, дивлячись надвір. — Ліда, а в тебе ж отака агава на балконі росла, помниш?
І маму обійняв сум за агавою, яка, ймовірно, за ці місяці на холодному балконі вмерла.
Першим на порозі з’явився Боб. Він за останні два тижні пострункішав, готуючись до своєї місії. Чомусь цього разу він не спитав з порога Ірусю, як там справи з влаштуванням його у військо. Вже прийшли Піт з Ланою, вже з’їли картоплю, вже випили пляшку вина, а Боб так нічого і не питав. Їв, сміявся, втягував живіт і своїми білими м’якими пальцями переминав у руці серветку.
Ірусю це так заінтригувало, що вона нагадала йому сама:
— Як там прес-служба військово-морських сил? — спитала вона.
— Все готово, — відповів Боб, — мене влаштував Льоня.
— Куди влаштував?! — спитала Іруся.
Як виявилось, Льоня із Мстіславом, дізнавшись про Бобові наміри, швидко взяли його в оборот.
— Єдине, що я шукаю ще водія, з яким ми вже доїдемо до Виборга.
— Куди ви доїдете? — спитала Поліна.
— Може, я неправильно вимовляю, — сказав Боб, — Виборг.
— Бобе, — сказала Іруся, — Виборг далеченько від Одеси.
— Мені Льоня все розказав, — сказав Боб, — там є багато людей з Одеси, яким потрібна допомога.
— Допомога з чим?
— Вони перетинають російський кордон, треба їх підвозити. Інакше вони воюватимуть з Україною. Отам знадобиться те, що я громадянин США, я буду перекладачем на митниці, допомагатиму людям перетнути кордон і все таке. — Боб зробив паузу і взяв з тарілочки помідор чері. — Не їстиму ваших чудових картопляних млинців, треба берегти форму.
— А як ти туди поїдеш? — спитала Іруся, все ще переварюючи ним сказане.
— Ми купили машину, — відповів Боб. — Хороша машина, але на ручній коробці, я вожу тільки автомат, то Льоня мене повезе.
Іруся з Поліною переглянулись.
— Так я вже знайшла тобі місце в одеському батальйоні морської піхоти, — сказала Іруся.
Боб передумав класти помідорку до рота. Толік глянув на Ірусю.
— Доця, переклади, — сказала мама.
— Боб зібрався їхати помагати рускім перетинати фінський кордон, — сказала Поліна.
— А я вже йому в Одесі місце знайшла, — сказала Іруся.
— Знайшла? — спитав Толік.
— Та знайду! — гаркнула Іруся. — Якщо він збирається надавати рускім релокаційні послуги, то я найду!
— От же ж, мудні які! — вигукнула Лана. — А я думала, вони машину нам пригнали, за неї ж Пітя заплатив.
— Lanochko… що сталося? — Піт розчув власне ім’я.
— Пітя, я тобі скільки разів казала, що треба з жінкою радиться, особливо, коли маєш справи з рускіми?
— А що таке?
— Так вони Боба в Росію хочуть відправити. З американським паспортом!
— Вони казали — у Фінляндію, допомагати одеситам!
— Та blyad! — сказала Лана, наблизивши обличчя прямо до Піта. — Які, blyad, одесити у Фінляндії?
— Люди, які тікають від війни! — відповів Піт.
— Якого хєра їм робить на російському кордоні?! — вигукнула Лана. — Які одесити? При чом тут?
Коли Лана переходила на українську, Піт знав, що дискусія завершена.
— Бобе, — сказала Іруся чітко і впевнено, — ти надіслав запит в українські військово-морські сили раніше. Це просто некрасиво. Я повезу твою машину.
— Куди ти поїдеш? — спитав Толік.
— Доця, переклади, — попросила мама, а Анатолій Степанович і Григорівна просто мовчки спостерігали, як розгортається ситуація.
— Мамо, я їду в Одесу.
— Через Київ? — схопилась мама на ноги.
Григорівна встала, затулила лице руками і сказала: «Додому».
Рапторовий ремонт
Хата заповнилась настроєм далекої дороги — це повітря, у якому висить чийсь від’їзд, ні з чим не сплутаєш. Воно дзвенить, гуде і стає прозорим, як сльоза немовляти. Почалися ще й весняні дощі, які переходили у літні грози. Зелень навколо розкривалась, плелась і загороджувала собою весь простір.