Драбину бугенвілія заплела так, що сходинок вже було не видно і тільки Толік знав, що по ній можна залізти нагору. Бігати стало мокро, і Толік все виглядав, поки хоч на трохи припиниться дощ, аби пробігтись виноградником вниз. Він подолав страх подвійного еспресо при мамі, і навіть перепони пересування по хаті почали дратувати менше. Зуся і Друся цілими днями у щасливому забутті спали на підвіконні. Коли Толік уявляв, що настане той ранній ранок, коли обидві машини прогріють ще холодне повітря, коли багажник запакують валізами й мама візьме в долоні його лице і скаже: «Толічок…» — йому ставало млосно.
Не любив він уявляти й останню спільну вечерю і сніданок перед дорогою. Він хотів би, щоб усі просто розчинились у повітрі. Ось тільки були — і вже немає. Як у дитинстві: гості зранку не будять дітей, і ти прокидаєшся в пустій квартирі, де ще ввечері було повно народу.
Повітря далекої дороги іноді тисло Толіку на голову так сильно, що він навіть брав машину і годину їхав в офіс.
Щоразу, збираючись їхати, він сподівався, що цілу годину побуде наодинці зі своїми думками і щось придумає, аби почуватись краще, але постійні занурення в новини, постійне збирання всіх у домі, пакування, плачі і тривоги так його вимотували, що за кермом він тільки й думав: «Тут додам газу, під гірку, а тут можна й на четверту, корови он які пасуться, хмари заходять, оцього обжену, а далі стану в середню смугу і тулитиму собі потихеньку». І з такими простими думками доїжджав аж до офісу без жодного плану, що його далі робити, хоча відчував, що від нього сам світ, сама доля вимагала дій.
В один із таких днів на порозі офісу Толік зустрів Альбу. Вона була з такою ж блискучою шкірою, трохи розкосими темними очами і туго зачесаним назад волоссям. Її очі якось завжди усміхались, що різко контрастувало з усіма домашніми — там ні в кого не було веселих очей.
— Привіт, — усміхнулась Альба. Було видно, що їй, так само, як і Толіку, ця зустріч була незручна й непотрібна. Уже непотрібна.
Але Толік так втомився від атмосфери дороги, від постійного обговорення обстрілів, тривог, куди що прилетіло і того, чи дістане ракета до маминої дачі і де служитиме Боб, що він неочікувано для себе сказав:
— Пішли на каву?
Альба підняла одне плече і погодилась.
— Я так втомився, — сказав Толік Альбі, коли вони сіли за стіл.
— Від чого? — спитала вона.
— Майже всі хочуть роз’їхатись, — сказав він.
— І Поліна? — спитала Альба так, наче дивилася Толіку прямо в душу.
— І Поліна, — відповів Толік. — Та всі тепер поїдуть. Знаєш, мені ці місяці було з ними дуже важко, але я почувався, наче з мене є якийсь толк, наче я хоч щось роблю, а зараз я відчуваю відповідальність за них усіх. — Толік раптом заговорив відверто, коли Альбі це все вже було нецікаво.
— Анатолій, — зітхнула Альба, — ти забагато на себе береш.
Толіку тільки цієї фрази було б цілком достатньо. Просто хай би хтось сказав, що він забагато на себе бере, що він молодець, але Альба продовжила:
— Вони окремі люди, так, ви якось пов’язані, але ти ніяк ні за кого з них не відповідальний.
— Тобто? Це ж родина. Що це значить — «якось пов’язані»?
— Можливо, у вашій культурі твоя відповідальність поширюється на родину, але сучасний світ уже не такий.
Альба дивилась на нього поблажливо, як представниця великої культури дивиться на тубільця. «Мстить», — подумав він.
— У «Бодегіту дель мар» не йдемо, я так розумію? — спитав він.
— Не йдемо, — сказала Альба, зробивши ще ковток кави.
Толік усміхнувся з розумінням власної ситуації. Вже нічого не відіграєш назад. Навпроти сидить ображена жінка, цілком виправдано, він заслужив на кожну краплю її образи.
Толік поклав руки на стіл. Сіра футболка робила його очі сірішими.
— Вибач, — сказав він.
— Нема за що вибачатись, — відповіла Альба.
Вона сиділа навпроти, наче чекаючи, щоб Толік вийшов першим.
— Ну, я піду? — спитав він.
— Іди-іди, — Альба посміхнулась самими губами, а очі її наче згасли.
— Гарна кофта, — сказав Толік, підіймаючись.
На Альбі була плетена кофта з широким вирізом, що напіввідкривав її засмаглі плечі.