— Дякую, — Альба знов це зробила. Посміхнулась хижо і підкреслено байдуже.
Толік хотів заплатити за каву, коли Альба сказала:
— Я вже розрахувалась.
І він просто вийшов, зрозумівши тільки потім, що вона це сказала, щоб він швидше вшився. Не минуло й хвилини, як підійшла і причина такого її бажання.
Це був Льоня. Льоня з його високим чолом, печальними очима й білогвардійською виправкою. Льоня. Толік його побачив, уже майже дійшовши до своєї машини, і не хотів з ним здороватись, тому бігом сів за кермо і дивився у заднє дзеркало, як Льоня наближається до кафе. На нього накотилася така злість, наче це Льоня особисто повів в Україну війська, наче це через Льоню Толік лазив через уже непролазну бугенвілію до себе ж у хату, і наче Льоня змусив його почуватись так нікчемно прямо зараз, на цій парковці.
Толік вийшов з машини і гепнув дверима. Льоня, не обернувшись, пішов до Альби.
— Ах ти сука, Льоня, — сказав до себе Толік і пішов назад до дверей кафе. Перед самими дверима він на мить передумав і хотів було повернутися назад до машини і скоріше опинитися вдома, внизу перед драбиною, щоб жодна жива душа більш не поставила йому жодного питання, але Льонін погляд, невинний і до трясучки інтелігентний, уже ковзав Толіковим лицем.
— Толя! — посміхнувся Льоня.
Толік у відповідь не посміхнувся.
— Как жизнь? — спитав Льоня російською.
— Нікак, — відповів Толік і продовжив: — Тобто спершу ти намагаєшся переманити до себе Боба, вже майже забираєш у свій сраний Виборг куплену ним машину, яка могла би служити нашим хлопцям…
— Это наше общее дело, — сказав Льоня знову на общєпонятном.
— Що ти говориш? — спитав Толік.
— Ты хочешь, чтобы все эти люди пошли воевать? — уточнив Льоня. — Кстати, мой дядя…
— Хуядя, — сказав Толік і вийшов.
Через вітрину кафе він бачив, як Льоня узяв за руку Альбу і щось їй говорив. «Плете їй щось, мабуть, про українських нацистів, сука», — подумав він і сів у машину.
Вдома повітря, як і раніше, дзвеніло, нагадуючи кімнату з лазерними перепонами з якогось телешоу з дитинства, тому Толік без вагань пішов до драбини і, наче людина-павук, по заплетеній стіні виліз наверх: «Ліз пан по дра-би-ні та й упав там, де сви-ні, цюк-цюк…». У кімнаті обтрусився від води, що осіла йому на штанах з листочків бугенвілії, і прислухався. Унизу чулися жіночі голоси, а на тлі торохкотіла кулька пінболу.
— Ну да, заберу із собою, — казала мама, — а що вони тут робитимуть?
— Це ж коти, — відповідала Поліна, — вони до хати вже привикли.
Мама щось казала у відповідь, але голос її віддалявся і зникав десь у глибинах дому, осідаючи на вишивках і гобеленах.
Толік ліг на ліжко і заплющив очі. Всі Ісусові учні дивились на нього. Коридором проходили то легкі мамині кроки, то цокали домашні капці Григорівни, то гупали п’ятки сестри. Вони всі між собою гомоніли, обговорювали якісь кофти, хустки, йогурти, і Толік на якийсь час придрімав. Йому навіть здалося, ніби зараз Різдво і всі ходять, гомонять, щось варять, печуть, ріжуть, збираються кудись, а на ньому ніякої відповідальності. Його завдання — просто подрімати на дивані і слухати цей гомін щасливих людей.
Він згадав ялинку вдома, шафу із крупами, холодильник, де перед Різдвом було сотні судочків із різними наїдками, а цариця вечора, каструля із голубцями в сметанному соусі, вже стояла закутана на підлозі біля виходу на балкон. І не було ніякої війни, ніяких Льонь, ніяких рапторів і жінок, був тільки він: маленький Толік, якому добре жити на цьому світі.
Поки Толік дрімав, пустився дощ і заторохкотів по плитці. Той маленький Толік на маминому дивані засмутився, бо на Різдво дощу не має бути, а потім прокинувся і побачив свої стіни, Ісусових учнів і вишивку Марікармен. Прислухавшись до розмов, Толік почув чітке «Слава Україні!», і на нього важкою плитою упало усвідомлення, де він і чому слухає ці всі голоси. Він почув, як коридором прокотилась валіза. Раніше цей звук означав би подорож, а тепер довелося згадати про від’їзд.
Толік визирнув із кімнати. Повз пробігла мама з валізою, нічого йому не сказавши. Григорівна стояла біля раковини і щось мила. Толік минув її, і вона не обернулась. Вже коли він ступив на сходинку вниз, Григорівна озвалась:
— Толя, ану понюхай цю ракушку, там наче щось здохло?
За інших обставин Толік відмовився б нюхати дохлу мушлю, але тепер узяв її у Григорівни з рук і оголосив свій експертний висновок: