— Здохло.
— То покладеш на сонечко отам, хай вивітриться.
Толік поклав мушлю в кишеню.
Унизу на дивані були розкладені ліфчики, труси, футболки і сорочки. З цього всього він упізнав тільки сорочки. Вони були Полінині.
Толік сів на край дивана і дивився, як поперед його очей бігають Іруся з Поліною.
— Це твої? — Іруся тримала в руках дві шкарпетки, звисаючи зі сходів нагорі.
— Ага, кинь там на диван, — відгукувалась Поліна.
Прийшла Друся і почала нюхати Полінині речі. Потім обрала собі стопку з майками і стала її вимішувати лапами.
— Брись! — сказала Іруся, схопила Друсю на руки й кинула на підлогу.
— А котів мені лишите? — спитав Толік.
— Це не мої коти, — відповіла Поліна і побігла нагору.
Толік глянув убік. Під стіну, на якій висіла вишивка з польовими квітами і кошенятами, під’їхав Анатолій Степанович.
— Отак-о, Толік, вже собі тут без нас похазяйнуєш. Зробиш ремонт. Там у підвалі труба на чесному слові держиться одна. Ідьом, покажу…
Друся підійшла до Толіка і почала його винюхувати. Він її погладив і сказав дядькові:
— Не піду.
— Ти не переживай, — сказав Анатолій Степанович, який ніколи не вмів заспокоїти Толіка. Єдиним заспокоєнням, яке він міг запропонувати Толіку, як той був малий, було «ну ти чого?», якщо Толік просто хнюпився, а якщо ставалась якась прямо трагедія, то Анатолій Степанович, ще на двох ногах, підходив до Толіка і пропонував йому те, що, на його думку, мало би втішити будь-яке нормальне хлоп’я на планеті: «Хочеш, покрутимо жигуля?».
Зарьованому Толіку під запиленим жигулем ставало тільки гірше, що завжди сильно розчаровувало Анатолія Степановича. Він витягував малого Толіка, якому на щоках просихали світлі доріжки сліз на замурзаному обличчі, і казав: «І що з тобою робить?». А сьогодні Толік, сидячи поміж ліфчиків на дивані, обернувся до Анатолія Степановича і сказав: «Може, покрутимо раптора?».
Ідея покрутити раптора виникла у Толіка рівно в той момент, як він уявив, що за ворітьми зникне його блискуча спина і він лишиться сам. Надворі сутеніло і було так тихо, що кожен крок по гравію шарудів на весь двір. Анатолій Степанович розказував усяке про раптора і радів, що вперше за десятки років Толік слухає.
— Не страшно їхати? — спитав Толік, випрямившись від капота машини.
— Знаєш, Толік, — відповів Анатолій Степанович, — тепер уже ясно стало, що в окупації не жить. Ото було страшно, а все решта не страшно.
— Воно як предназначено судьбою… — почувся голос позаду.
Це була Григорівна. Фаталізм Толіка дратував.
— Так треба було лишатись, раз ви на судьбу покладаєтесь, — відказав він.
— От ти не сердься, — озвалась Григорівна, — мені мама твоя подзвонила і сказала: «Виїжджай».
— Так це мама подзвонила, а я квитки усім взяв. Це теж судьба?
— Так значить треба було, щоб ти узяв квитки, а мама подзвонила.
— Гос-с-споди, — прохрипів Толік і знов нахилився за капот. — Так ви, може, хоч на дачу не їдьте? — сказав він Анатолію Степановичу.
— Так там уже порозчищали все, я сусіду дзвонив — каже, приїжджай, і я ж не дурний, я нікуди своїм візком не поїду — у мене до берега доріжка прочищена, а як не прочищена, то в мене є один знайомий, а в нього металошукач — раз-раз і пройдемось.
— Це небезпечно, — відповів Толік, — то мають фахівці робить.
— Жить узагалі небезпечно, — сказала Григорівна, — а знаєш, яка там у Степановича зараз красота? Яблуньки порозпускались, травичка в березі зазеленіла.
— Металошукач усе найде… — бурмотів Анатолій Степанович, — аби тільки не під ними жить, бо тоді вже краще тут сидіть і катать оту кульку.
— Скільки людей погинуло, за що? От за що? — Григорівна склала руки на грудях.
— Ти ж у судьбу віриш… — Анатолій Степанович не підіймав голови від капота.
— Так а як не вірить у неї, то можна ж здуріти, — відказала Григорівна.
— Ні чорта вже не бачу, якби це все скрутить назад тепер, — пробурмотів Анатолій Степанович з-під капота.
Нарешті раптору закрили капот. Вже було зовсім темно. Світло падало тільки з вікон вітальні. Анатолій Степанович не дозволяв вмикати світло надворі, бо кожна заплачена за електроенергію копієчка «якимось боком та й прилетить у Москву». Анатолій Степанович зник у підвалі. Покотилась кулька пінболу, заграла музика, а потім все разом змовкло і з підвалу чулось тільки шарудіння: Анатолій Степанович складався.