Толік сів біля фонтана надворі. Помідори ще навіть не викинули цвіту, але біля них пахло, як колись у бабусі літом. Він подивився на свою хату: чужий мурашник, який не встиг стати своїм, кожен куток якого вже отруєний розмовами про смерть, у кожній кімнаті якого висіла в повітрі тривога.
Будинок надувся цією тривожною безнадією і невідомістю, і, здавалось, варто відчинити на другому поверсі вікна, як він здується у малесеньку хатку, отруївши все навколо своїм дзвінким повітрям дороги в нікуди. До Толіка тягнувся лапами здоровенний кактус, що в темряві скидався на екзотичну ласкаву тварину, яка вже роками стереже цю хату. У всьому дворі не було жодного клаптика світла, тільки вікна відбивались на рапторовому даху. Толік уявив, як раптор розправляє крила і важко, як сонний вечірній хрущ, злітає кудись за виноградники.
Ця ніч була особливо тиха і темна, нагадувала парке літо, коли у повітрі немає жодного потічка, жодного поруху, і воно, наче шуба, накриває двір. Жарко проте не було. Толік відчинив балконні двері, але з вулиці не подуло свіжістю. Повітря було рівномірне, як гречаний мед. На балконі щось зашурхотіло. «Друся», — подумав Толік.
— Заберуть тебе завтра, кицюню, — сказав він, дивлячись у стелю.
— Няв, — відповіла Друся людським голосом.
На балконі нізвідки з’явилась Поліна — темна, нічна, в самій футболці. Толік сів.
— Поліно… — сказав він.
Вона зайшла тихо, як кішка, лягла на ліжко і глянула у стелю своїми бездонними темними очима.
— Ти по драбині? — спитав навіщось Толік.
— Та ні, так залетіла, — сказала Поліна.
— Я радий, що ти зайшла.
— Залізла. Радий, що всі їдуть?
— Та не знаю. Я знову почуватимусь так, що від мене нема ніякого толку. Наче щось робив і недоробив, кинув на півдорозі.
— Ну як, ти он годував нас цілу весну…
— Поліно, — простогнав Толік. — Це все не помагає. Просто як наче було у мене життя якесь і не стало, розбилось на друзки, немає приводів ані для радості, ані для печалі. Я просто живу не своє життя. — Толік встав, зловив Полінин погляд і сказав різко, як ніколи: — Якби ти знала, яке б у мене було до тебе почуття за інших обставин.
— А за цих обставин? — спитала без емоцій Поліна.
— Лишайся, — сказав Толік.
— Ти бачиш жінку, — відповіла Поліна, — а насправді всередині у мене чорно і пусто, тільки оболонка лишилась, я собі в очі боюсь дивиться.
— А куди поділось усе всередині?
— Вигоріло, нема.
— Як добре, що не можна бачити майбутнє, правда? — сказав Толік, відкинувшись поруч із Поліною на ліжку.
Вони шепотіли, бо знали обоє, що в цьому домі дуже важко берегти таємниці.
— Може, я б тоді підготувалась. Та тільки як до такого підготуєшся?
— Найважче, що нічого не можна зробити. Хіба взяти зброю до рук, але, по-перше, я боюсь…
— А по-друге?
— А по-друге, є відчуття, що і це нічого не змінить.
— Якби всі з таким відчуттям були, то не було б кому воювати.
— Тепер я лишаюсь наодинці зі своєю совістю.
Останнє слово Толік сказав з натиском, майже вголос.
— Тихо, — сказала Поліна. Потім піднесла руку до вимикача і спитала: — Нам світло ще треба?
Хрущик не злетить
Іруся стояла у Боба в квартирі. Величезне орендоване житло з видом на готичний квартал, тераса з пальмами. Боб бігав квартирою, вже ідеально вимитою, і носив у коридор результати свого двотижневого дослідження військового обладнання.
— Бобе, — озвалась Іруся в коридорі, — останній шанс — давай я це все просто відвезу у батальйон.
— Тобто? — спитав Боб. Він стояв, тримаючи в руках коробку із тактичними шкарпетками (супер вбирання вологи і запахів, мінімум натирання).
— Віддам це все бійцям, — сказала Іруся, — і машину їм завезу.
— О ні, Ірусья, — казав Боб, — на мене ж чекають.
Іруся ще не сказала Бобу, що він поки буде у прес-службі, а він готувався, наче солдат перед відправкою на місію: поголив не тільки щоки, а й голову. Його череп був на два тони білішим за лице.
Поки Боб метушився, Іруся сіла на лавку біля входу і глянула на себе в дзеркало. «Якою я поїхала? — думала вона. — Якою вертаюся?» Їдучи в березні, вона думала, що цей досвід змінить її назавжди, а зараз піймала себе на думці, що вона на ці тижні наче застигла, перестала існувати, впала у сплячку, а тепер вертається до життя. «Навіть коси, здається не росли», — вона заправила за вухо коротке пасмо волосся. Зараз у дзеркалі вона нагадувала собі брата — такі ж глибокі великі очі і така ж розгубленість. «Прадіда кликали Птахом, — думала вона, — і я з цим носом — перелітна птаха, перебула і додому».