Боб став перед Ірусею — лисий, підтягнутий і щасливий.
— Ірусья, — сказав він, пристебнувшись на передньому сидінні, — дякую.
Вони поступово виїжджали з міста в напрямку Толікової хати, де мама вже другу годину повністю зібрана сиділа перед ворітьми. Вона наділа джинси, кофту і поклала перед ногами сумку.
Мама нагадувала Толіку ті тисячі разів, коли вони разом їхали з міста на дачу або з дачі у місто — ось вона в дорожньому настрої, складені разом ноги, сумка, зведені брови, і вона виглядає автобуса, прислухаючись до кожного гуркотіння за ворітьми. Холодними ранками, через росу, вона тягла їх малих з Ірусею на зупинку за цілу годину до автобуса, і вони там тулились одне до одного в очікуванні, як шпаченята. Зараз мама точно так само поставила на ноги сумку, щоб не мастилось її дно, і сиділа. Її не можна було вмовити випити кави чи посидіти на дивані. Вона встала разом з Ірусею, смажила їй яйця на сніданок, а потім зібралась і чекала на її повернення вже з Бобом, щоб виїхати в далеку дорогу.
Анатолію Степановичу не було чого складати. Він приїхав в одних штанях і сорочці, а на все те, що йому вже тут купила Іруся, сказав:
— Толя, я тобі там поскладав ті сорочки, що Іруся мені накупила. Може, надінеш яку у дворі ходить.
— Возьми, — заголосила Григорівна, — возьми хоч дві з собою, оця дивись, у кліточку, яка красіва, зелена!
Григорівна силою упхала в торбу Анатолію Степановичу дві тонкі сорочки.
— Толя, — сказав Анатолій Степанович, — а тобі оця гаїчка треба? — він крутив у своїх волохатих пальцях сталеву гайку. — У мене на дачі там на хвіртці отакі, і одна загубилась.
— Беріть, — відповів тихо Толік.
Він стояв, обпершись об стіну. Біля фонтана сиділа Поліна. В неї була одна валізка. Рожеві кросівки, міцні ноги, чорна футболка. Вона дивилась кудись у себе, наче не помічаючи, що відбувається навколо.
— Толя, — перервала Григорівна Толікове споглядання, — не обпирайся об стіну — вимажешся, воно ж побілене.
— І-і-і-і! — протягнула мама. — Я ж судочок із бутербродами лишила не в холодильнику, — і побігла в хату.
Із хати мама вибігла, тримаючи в руках уже відкритий судочок.
— Толя, ану понюхай, не спортилось?
— Та заїдете, може, кудись, — сказав Толік, — там і перекусите.
— То ти ковбасу з них зніми і пожарь собі з яйцями, — відповіла мама.
— Пропариш під кришечкою хоч пару хвилин, — сказала Григорівна, пхаючи носа в судочок, — пахне нормально, але на всякий случай, добре?
— Добре, — Толік узяв з маминих рук судочок.
— Нє, таки щось воняє, — сказала мама.
— Та вроді не судочок, — відповіла Григорівна.
— Десь щось наче здохло, — мама не спинялась, — Толік, це десь коло тебе. Може, ти вступив у щось?
— То душа моя мертва, — сказав Толік.
— Та нє, якось по-другому воняє, — відповіла Григорівна, обнюхуючи все кругом.
Толіку теж почало щось смердіти. Він не міг зрозуміти, чи то психологічне, чи справді щось здохло. В очах йому промайнула жахлива думка, що то десь здох Владік і таким чином вирішив попрощатись із хазяйкою, але потім він усе зрозумів.
— Це мушля ваша у мене в кишені, — сказав Толік і показав Григорівні, — забув викласти.
— Прикопаю отут коло помідорів, — сказала Григорівна і забрала у Толіка мушлю.
Раптом мама вирівнялась, як струна.
— Шипить, — мовила вона, — раніше машини гуркотали, а ця шипить.
І справді, невдовзі за ворітьми показався білий дах джипа, приїхали Боб та Іруся. У дворі всі заметушилися. Поліна підійшла до раптора. Анатолій Степанович схопився з візка, обпершись об відкриті двері машини. Мама просто забігала туди-сюди.
— Толя! — закричала вона. — Ану пробіжись по хаті, глянь, чи нічого не забули, я не хочу вертаться!
Толік зайшов у хату. Вона стояла пуста і похмура із своїми вишивками, гобеленами і янголятами. Він неспішно пройшов кімнату за кімнатою так, наче педіатр оглядає немовля — обережно, поступово, ретельно. У Поліниній кімнаті на ліжку сиділо янголя із грибом.
— Ти забула, — підійшов він до Поліни, вийшовши до машини.