Поліна посміхнулась. На потилиці їй із хвоста вибилося темне волосся і лягло на шию. Вона мовчки взяла янголя у Толіка з рук і запхала в прозору зовнішню кишеню рюкзака.
Анатолій Степанович умостився на заднє сидіння у джип. Складений візок поклали поверх Бобових пожитків та тепловізорів, куплених на додачу. Мама вмостила свою сумку і підійшла до Толіка.
— Синок, як тільки щось — я приїду назад! — збрехала вона.
Толік розумів, що вона не приїде.
— Я знаю, — збрехав він у відповідь.
— Час їхати! — висунувся Боб з вікна.
Толік дивився на всю сцену прощання наче збоку, наче все це не з ним. Сестра знала його нелюбов до прощань, тому сиділа в машині. Джип рушив. Поліна посміхнулась Толіку і обійняла його. Толік притиснув її до себе сильніше, ніж цього вимагала б ввічливість. «Дякую», — сказала вона тихо. Григорівна втирала сльози, сидячи спереду. Ззаду диявольськими голосами нявкали попаковані Зуся і Друся. Поліна сіла за кермо і завела двигун. Двигун зробив кілька дивних звуків і замовк.
Далі Толік спостерігав, як усі бігають і метушаться. Григорівна біжить за джипом і махає руками, джип здає назад, Анатолій Степанович копирсається у рапторі, мама плаче, Григорівна шепоче: «До Слави на могилу поїдь», Зуся і Друся верещать.
А Толік стояв і знав, що хрущик не злетить.
Кактус
— Ну де вони там? — спитала Григорівна.
За останні пів години вона поставила це питання принаймні тричі. Поліна сиділа напроти за столом і на її питання спокійно казала:
— Не знаю.
— Іруся не дзвонила тобі?
— Вона за кермом, — відповідала Поліна.
— Звонить! Звонить! — залепетала Григорівна і схопила телефон. — Ліда! Ви де? Як ти? Нога болить? — вона схопилась з-за столу, і її голос зник за кухонними дверима.
Залишитись у цій напівпорожній хаті не входило у Полінині плани. Рутина останніх тижнів, за яку вона так хапалася, розсипалась. Стало важко, як у перший день.
Григорівна ж, здавалося, навіть не засмутилась, що поїздка зірвалась: занесла назад у свою кімнату валізку, наділа зелений халат у квіти і пішла підв’язувати помідори, наспівуючи. Навіть вдома Григорівна ніколи не співала одразу якусь пісню. Як справжня артистка, вона спершу розспівувалась: «А-а-а, о-о-о!». Часто вона це робила перед дзеркалом, старанно видуваючи губи.
Поліна ж нервувалась, заводила машину ще і ще, вимагала від Толіка копирсатись у раптора в нутрощах, той безпомічно дивився під капот, і йому навіть не треба було імітувати нерозуміння. Зрештою, Поліна випхала Толіка на СТО, а сама, не розкладаючи рюкзака, сіла гуглити симптоми і методи лікування раптора. Не те щоб вона розбиралась і якось могла допомогти, але для самозаспокоєння їй треба було чимось зайнятися.
Толік котився з гори, долоні його пітніли, а серце билось. Все було позаду. Хрущик не злетів. Толік заїхав у бар при дорозі — той самий, де Боб недавно призначав зустріч Ірусі. Він узяв кави, простягнув ноги і годину дивився на те, як трасою летять машини. Потім розрахувався і поїхав додому.
— Ну як? — спитала Поліна з порога.
Вона сподівалась виїхати ще сьогодні і наздогнати перший екіпаж до пізньої ночі.
— Кажуть, евакуатор треба.
— Ти не міг майстра привезти сюди?
— Поліно, — Толік примружив очі, — тут тобі не Київ.
Поліна зітхнула. Толік вперше бачив, як вона нервується.
— Хочеш пройтись? — спитав Толік.
— Я хочу проїхатись раптором, — відказала Поліна. — Даси мені свою машину? Я знайду майстра.
— Поліно, я вже про все домовився. Не нервуйся. Ну що тобі той день чи два?
— Я щось не вірю, що це буде день чи два з таким підходом.
— Все буде добре. Приїде евакуатор.
— Я хочу, щоб майстер спершу подивився.
— Ну бери машину та шукай майстра.
Толік простягнув Поліні ключі.
— Добре, пішли пройдемось.
Вони вийшли, коли вже починало пригрівати сонце.
Виноградники покрилися світлим свіжим листям, липким і ніжним на дотик.
— Погано почуваєшся? — спитав Толік.
— Погано, — відповіла Поліна і глибоко вдихнула. Так, наче їй бракувало повітря.
— Так, може, не така і біда, що лишишся ще на пару днів?
— Я на таке не розраховувала, — сказала Поліна.
— Не зайшла б до мене, аби знала? — спитав Толік.
— Не зайшла б, — чесно відповіла Поліна.