Толік набрав номер Владіка. Відповів молодий жіночий голос. Будинок за вказаною адресою був на вулиці нового району, де в останні роки виріс цілий ліс люксових вілл. Владікова вілла була біла із живою хвойною огорожею і статуєю Венери посеред газону. Хазяйка запросила Толіка всередину. Вона була нетипово висока, на довгих худих ногах, з великими грудьми і вишневими кучерями. Жінка йшла попереду доріжкою, коридором, вітальнею аж до веранди із вікнами в сад і, обертаючись через плече, розказувала, як саме знайшла пса при дорозі. Нарешті вони дійшли до веранди із величезним бежевим диваном-тахтою, вікнами в два людських зрости і срібними підсвічниками, що віддзеркалювались на скляному столі.
Владік лежав на дивані на атласних подушках. Він глянув на Толіка з байдужою зверхністю.
— Не видається, що він вас впізнає, — сказала господиня вілли.
— Це тітчин пес.
Григорівна телефоном перерахувала, яких зубів бракує Владіку.
— У нього немає чотирьох зубів, — сказав Толік, — трьох зверху, в тому числі одного ікла…
— Я не рахувала його зуби, — відповіла хазяйка вілли.
— Нам треба якось впізнати Владіка.
— Покличте його на ім’я, — запропонувала Владікова рятівниця.
— Владічок! — сказав Толік дурним голосом.
Владік вишкірився, показавши відсутність ікла.
Хазяйка з недовірою глянула на Толіка.
— Мабуть, ви краще приїдьте з вашою тіткою, — сказала вона, — собачка до вас не піде.
— Та піде, — сказав Толік і простягнув до Владіка руки.
Владіком аж підкинуло: у нього сталась істерика. Він перекидався і гавкав, витріщаючись на Толіка і повертаючись до нього тим боком, де в нього ще було ікло, а потім ухопив атласну подушку і обслинив її зі злості, мабуть, демонструючи, що зробив би з Толіком, якби міг.
— Я приїду з тіткою, — сказав Толік і відступив.
Драбина
І поки Владік лежав на атласних подушках, Толік йшов коридором вілли, Зуся спала у ковдрі, а Григорівна замітала сліди вчиненої наруги над кактусом, Поліна дивилась у вікно і не могла позбутися відчуття, що щось не так. «Це не дивно, — казала вона собі, — все життя пішло шкереберть і котиться далі. Нормально почуватись дивно». Та щось їй муляло і не давало спокою.
Майстер увечері не прийшов. «Завтра буде точно», — запевнив Толік Поліну. Починався вечір перед ніччю, яку Поліна ще зранку не збиралась проводити у цьому домі. Вже коли стало темно і навіть трохи прохолодно, Толік вийшов на поріг і побачив у темряві левітацію білої плями. То була голова Григорівни.
— І довго ти тут збираєшся її протримати? — спитала вона, припливши потемки до Толіка.
— Кого? — спитав Толік.
— Та нікого, — відказала Григорівна. — От якби я, Толічку, була мужчиною, я би вже була на фронті.
Толік мовчав.
— Так жалію, що Бог не дав мені сили піти і своїми руками убити хоч з десяток ворогів.
— Хоч з десяток? — сказав Толік. — Ого.
— Хоч одненького.
— Один вам під силу, — відповів Толік і пішов за хату.
За відсутності Анатолія Степановича, подумав Толік, Григорівна перебрала на себе функцію «якби мені дві ноги», замінивши її на «якби мені чоловіче єство».
За хатою, на нижній сходинці драбини, сиділа Поліна.
— Так дивно тут без усіх, — сказала вона, побачивши Толіка.
— Ти тут просто так чи кудись збираєшся? — спитав він.
Поліна довго й уважно подивилась на Толіка.
— Просто так.
Вона піднялась і пішла у спальню, де саме прокидалася від анабіозу Зуся, а Толік вилетів до себе по драбині і зачинив на ніч двері на балкон, щоб на нього не впала тінь підозри за раптора. Наступного ранку Толік крізь сон почув, як клацнула ручка вхідних дверей.
— Де Поліна? — спитав він Григорівну, спустившись униз.
— Побігла, — відказала вона.
Толік вискочив надвір. Її кросівок дійсно не було.
— Толічку, — озвалась Григорівна, вийшовши з чашкою за ним, — ти мені приглянь тут за помідорами, добре?
— Добре. Ви Владіка забирати будете?
— Заберем, не переживай. Знаєш, що мені сьогодні Поліна сказала?
— Що?
— Що її не цікавлять мужчини без бойового досвіду, — Григорівна не дала Толіку вставити слова, одразу продовживши: — Хто ж оце знав, що ми до такого доживемося? Ми ж мирні по природі люди, нам би землі та щоб ніхто не займав, а оце молоді дівчата таке кажуть!