Вже за пів години раптор покотився вниз на кузові евакуатора. Поліна ж їхала на гору на пасажирському сидінні сріблястого джипа, за кермом якого був механік. За допомогою сили онлайн-перекладача, словника і своїх темних красивих очей Поліна, зрозумівши, що Толік не мотивований лікувати раптора, знайшла механіка сама.
— Де раптор? — спитала вона Толіка, забігши у двір.
— Евакуатор забрав, — сказав переможно Толік.
— Скажи це механіку, — вона кивнула на машину.
— Сама скажи, — відповів Толік, розвернувся і пішов.
Ззаду до Поліни підійшла Григорівна.
— Не хоче він тебе відпускать, — сказала вона. — Він хоче їхати з тобою, доцю.
Коли раптор покинув двір, Григорівна перетворилась на хижака, який вискакує з кущів у найнесподіваніші моменти і впорскує жертві порцію своєї отрути. Її квітчасті яскраві халати виникали то на кухні, то коло драбини, то у дворі, то в коридорі за спинами Поліни і Толіка, і говорили те, що налякана жертва найменше хотіла чути.
«Якби ж я тільки була мужчиною, — казала вона Толіку, поки той чекав коло плити свою каву, — я б уже воювала».
«Яка біда, — говорила вона Поліні, — тобі Господь послав такого чоловіка поруч, як Толя, у такий час, коли серце твоє замкнене на три замки».
«Яке щастя, Толічку, що ти в безпеці, хоч хтось вбережеться від війни». «Правильно, Полінко, не пускай нікого зараз у серце, він тебе не достоїн».
Толік піймав себе на тому, що знову волів потрапляти у свою кімнату по драбині, щоб ніде не перестріти Григорівну, але вона все одно являлась йому перед дверима і зітхала:
— Ох, Толічку, хоч ти живий останешся, то вже оставайся тут, нікуди не їдь.
За кавою, за обідом, за вечерею, надворі…
— Он що воно Славочці помогло? Нічого, хай би він утік перед війною і був би живий, — казала Григорівна коло помідорів із сапою в руках.
Із кожною гаєчкою, вкрученою у раптора, Григорівна вкручувала у Поліну з Толіком свої установки.
— Доця, — казала вона Поліні, — Толік сказав, що поїде в Україну.
— Не казав мені такого.
— Каже, що з тобою не розлучиться.
Поліна мовчала.
Дорогою по Владіка того ж дня Григорівна розповіла Толіку, що Поліна сказала: «Аби він тільки поїхав зо мною!».
— Так і сказала? — спитав Толік.
— Толя-Толя, — захитала Григорівна головою. — Я — жінка! Тільки жінці можна довірити такі слова! Як вона тобі таке скаже?
На білій віллі їх зустріла та ж сама дівчина з вишневими кучерями. Толік думав, що Григорівна плакатиме від радості, коли дізнається, що є надія возз’єднатися із Владіком, але вона була тиха і мовчазна.
— Боюсь його побачити, — сказала вона, — він мені нагадає про той автобус і дорогу з дому. Я не хочу його бачить, Толя.
Толік вперше за весь час, поки Григорівна жила в його домі, обійняв її за плече. Воно було м’яке і податливе під рукою, як наче там не було кістки. Вони разом пішли тим самим коридором, через той самий сад на веранду. Владік так само сидів на атласних подушках і, побачивши Григорівну, впав у радісну істерику. Він пищав, скавулів і махав не хвостом, а всім своїм худим задом. Жінка з вишневими кучерями усміхнулась. Толік самими бровами сказав їй «ну от», а вона усмішкою погодилась.
Владік сидів у Григорівни на колінах і страшно пахнув парфумами.
— Як ви? — спитав Толік, рушивши.
Григорівна відвернулась у вікно і заплакала.
Толік більше не робив спроб відтермінувати ремонт раптора. Він відчував, що саме повітря у хаті гусне, наче виштовхує його зсередини. Ще три ночі, поки раптор стояв на СТО, він чекав, що Поліна прийде до нього через балкон, як тоді, але через прочинені двері до нього приходила тільки Друся. На четверту ніч Толік постукав до Поліни сам.
— Завтра зранку треба забрати раптора, — сказав він. — Поведеш його назад?
— Звичайно, — сказала Поліна, сидячи на ліжку, де були розкладені її речі, комп’ютер і документи.
— Я поїду з тобою, — сказав він.
— Тобто — зі мною? — спитала Поліна.
— А як я тут сидітиму?
— Та ти прекрасно справляєшся, — відказала Поліна.
— Ти думаєш, що я людина, яка уникає усіх труднощів, але повір, я… — Толік запнувся, бо зрозумів, що каже про себе чисту правду.