— Це нормально — уникати труднощів, — сказала Поліна і встала нервово складати речі.
— Так чому тоді ти не лишишся?
— Я не можу жити з тобою, це якісь стосунки навиворіт.
— Так зараз все навиворіт.
— Це теж правда, — сказала Поліна.
— Ти хочеш, щоб я поїхав з тобою? — спитав Толік прямо.
— Я на таке не відповідатиму! — майже скрикнула Поліна, а потім перейшла на шепіт, бо сива голова Григорівни майже точно вловила їхню розмову. — Це твоє рішення! Якщо ти хочеш їхати через мене, то не треба.
«Значить, хоче», — подумав Толік, маючи який-не- який досвід спілкування з жінками. Він радісно пішов до себе в кімнату, тепер уже впевнений у своєму рішенні. Поліна відчинила йому услід двері:
— А хату ти на кого лишиш?
У коридор з гавкотом вибіг Владік.
— Боже, дітки, — почувся скрипучий голос Григорівни, — я придивлюся за хатою!
І якщо Толік всю ніч збирався, то Григорівна навіть не складала наново свою валізу. З самого ранку вона спустилася вниз, зготувала сніданок, погладила Зусю, нагодувала Друсю і взяла на руки Владіка, який досі пахнув дорогими парфумами. Коли Поліна з Толіком рушали, Григорівна ридала, виплакуючи усі свої жалі й печалі, тугу за домом, якого для неї більш не було. Вона звільняла місце під нове життя, і тільки-но лискуча рапторова спина зникла з поля зору, Григорівна підійшла до помідорів, пощупала листочок і сказала до Владіка, який крутився їй біля ніг: «Господі-боже, я думала, що ніколи їх не випхну».
Потім вона пішла на кухню, нагострила найбільшого ножа, яким покійна Марікармен рубала свинячі ребра, і підійшла до кактуса біля порога. Вона різала кактус із таким задоволенням, наче це був цілий полк ворогів. Кактус під ножем рипів і падав порізаним шматтям додолу. Вона примовляла: «Росте таке колюче неясно нащо… Не чіпайте, казав… Коло порога оце таке страшне… Це ж ужас просто!».
— Якби не Григорівна, — сказав Толік Поліні, коли вони проїжджали повз обнімального дуба, — я б, може, й не здогадався, що в тебе до мене почуття.
— В сенсі? — спитала Поліна.
— Я готовий спробувати.
— Що ти готовий спробувати?! Ти сам хотів їхати!
— Якби не ти, я б навряд наважився, дякую.
— Якби не я — що?
— Якби ти не попросила Григорівну мені сказати, щоб я їхав з тобою.
Григорівна не почула, як до воріт підкотився раптор, як звідти вийшов Толік, і як він, побачивши пошматований кактус, обійшов хату, віддер драбину разом із гілками бугенвілії від стіни і розламав її, сказавши собі, що він більше ніколи, за жодних обставин, хай хоч вибухає весь світ, не лізтиме по драбині до себе додому.
Цюк-цюк
Так не сталося. Не раз, ох не раз іще наш Толічок ліз додому по драбині.
До того, як Боб, одеська ідентичність якого розбилась об будні війська, і він повернувся у свій кабінет, і після того, як вони з Пітом почали купувати машини для військових знову і знову. Ліз до того, як раптора розтрощило на нерівних дорогах війни, і після того, як Боб із Пітом знайшли йому заміну. До своєї поїздки на вже новому рапторі на східні рубежі фронту і після неї, коли Толік стояв під під’їздом Поліни, жалкуючи, що на її видовий тринадцятий поверх не дістане ніяка драбина. Він ліз по драбині до того, як умер Владік, і після того, як Григорівна, відчувши свободу не лишатись ні під чиїм крилом, поїхала вчити естрадному співу канадських дітей, на прощання закривши Толіку сім банок квашених помідорів. Він ліз по драбині до того, як Поліна разом із ним знову переступила його поріг, біля якого тільки почав відростати порізаний кактус, і після того, як Толік поставив драбину біля головного входу в хату, де вже не було ані янголів, ані гобеленів, ані вишивок. Зрештою, драбина стала для Толіка постійним нагадуванням про такого себе, яким він більше буть не хотів.
Але і після цього він ліз по драбині.
Ліз То-лік по дра-би-ні.
Цюк-цюк.