— Ти б лучче, Толя, замість отого, щоб бігати аби- куди, на базар би бігав, — сказала якось Григорівна, виглядаючи, як за ворітьми із клунками з’являється Поліна. Ноги її засмагли по лінії шортів. Це було видно, коли вона сідала і шорти задирались вгору.
Толіку було совісно, що дівчина сама тягає таке тяжке, і він поїхав на базар машиною. Привіз чотири кавуни, персиків, абрикос і слив. Як вже всі повечеряли, Іруся накричалась «суки», Анатолій Степанович поїхав до себе униз, Зуся і Друся гасали по хаті, як ненормальні, і від їхніх хвостів на підлогу гучно падали, розбиваючись, янголи, а мама вже приготувала віника, щоб замести уламки чергового янголяти, прибалакуючи: «Ну красіве таке, з кошичком…», Толік вийшов в коридор до умивальника, набрати на ніч собі води. Рипнули двері.
— Толю, — сказала йому Поліна, — не їдь завтра на базар, добре?
Толік просто питально на неї подивився. Вона стояла зі стиснутим кулаком.
— Я коли несу у спеку ці фрукти, — продовжила вона, — почуваюсь живою.
А потім піднесла до рота кулак і випила пригоршню таблеток.
Толік вважав, що і так немає в цій хаті живішої істоти, ніж Поліна, тому наступного разу, коли знову закінчились фрукти, завів машину, увімкнув кондиціонер і покликав Поліну поїхати з ним. «Поможеш мені вибрати, будеш як жива», — сказав він.
Вона нічого не сказала у відповідь, але сіла в машину.
— Ну і як тобі нас усіх терпіти? — спитала вона в лоб, тільки машина рушила, покотившись камінням між оливами.
— Та обставини такі, куди ж, як воно цей… — заговорив Толік, ненавидячи себе з голови до п’ят. Красномовністю він міг похвалитись тільки після пляшки вина.
— Та ну, скажи як є, — Поліна відкрила в машині дзеркальце і поклала пучки пальців собі під очі. — Господи, які синці.
— Нормальні, — сказав Толік і знов себе зненавидів.
— Ага, нічого такі. Ти не переймайся, я скоро поїду, хай тільки стрілять хоч трохи перестануть. Мій район з їхньої сторони просто. Чогось жити захотілось.
— Лишайся скільки треба, — відповів Толік.
— Я щось придумаю, зараз просто треба вигребти тижні два.
— Та я кажу тобі, лишайся, та кімната нагорі все одно пустувала б. Та вся хата пустувала б, то добре, що я хоч якось можу згодитись.
— Ой, ну давай тільки без отого, що в кожного свій фронт і твій з мамою на кухні.
— Та я б не пішов на фронт, — сказав Толік.
— Що, короткозорість?
Толік протер упрілі під окулярами повіки:
— Нє, сцикливість.
Поліна глянула на нього швидким ясним поглядом своїх темних очей і замовкла. Вже виходячи з машини на базар, кинула:
— Ну, хоч чесно.
Дорогою назад вони мовчали, і, коли машина під’їхала вже до підйому на гору, Поліна сказала:
— Зупинись, га?
Толік пригальмував. Поліна вийшла з машини, дістала з багажника кавуна, який важив кілограмів п’ятнадцять, і сказала:
— Я піду.
— Як це ти підеш? — Толік вийшов за нею.
— Мені треба спорт, щоб вижить, розумієш? Чи ти думаєш, я по кавуни зі сливами ходжу?
Вона взяла кавуна поперед себе і пішла вгору.
«Чорт, — думав Толік, — це ж вона зараз прийде, і на мене всі як накинуться».
— Вони мене зараз з’їдять, — гукнув Толік їй у спину.
Поліна обернулась, примружуючись на сонці.
— Ну хочеш, — крикнула вона, — почекай мене під деревиною на повороті. — Підперши кавуна під пузце, Поліна глянула на годинник. — Я буду через сімнадцять хвилин і двісті тридцять дві калорії.
Толіка охопило роздратування і суміш жалю та злості до себе. Він гепнув дверима машини і проїхав повз неї, не глянувши. Та все ж зупинився в кущах перед поворотом на вулицю і вимкнув двигуна. У салоні машини літала муха, нещадно пекло сонце. Толік прокручував у голові їхню розмову, ненавидячи себе за всі відповіді і питання. Його бісила Поліна і всі тимчасові жителі хати, включно із тваринами і янголятами. Він уявив, як бере лопату і вигрібає всіх ісусиків геть.
Наступного ранку, коли Поліна вийшла за фруктами, Толік зав’язав шнурки і побіг. В іншу сторону.
— Побіг, — сказала Григорівна, — угробить коліна.
— А спека яка! — продовжила мама.
— Владік! — закричала Григорівна. — Хоч ти не біжи! Тобі вредно!
Владік на своїх худих ногах добігав до воріт і, слинячись, гавкав Толіку вслід. Толік оглянувся і процідив:
— Замовкни!