— Привіт, — сказав Рауль. — Що там? Війна?
— Ага, — кивнув Толік.
— Всі твої цілі?
— Живі, ага.
— Співчуваю, — двозначно сказав Рауль. Від нього тхнуло пивом.
— Дякую, — відповів Толік.
— Хай здохнуть, сучі сини! — вигукнув Рауль і пішов у коридор за ключем.
— Дохнуть потроху, — сам до себе сказав Толік.
Завантаживши пінбол у багажник, Рауль зацмокав губами. Вони надто довго разом жили, тому Толік прекрасно вивчив Раулеві звички — цмокання передувало пиву.
— По пиву? — передбачувано сказав Рауль.
Вони сіли надворі у барі під його будинком. Толік вперше за час війни вийшов у місто і дивився на людей із якимось нерозумінням: ні в кого з них немає вдома родичів із розваленими хатами, ніхто не боїться заглядати в телефон.
— Як хата? — відповів Рауль, відсьорбнувши.
Толік згадав ісусів, вишивки, золоті подушки, Діву Марію, маму, сестру, Григорівну, Зусю, Друсю, Владіка, Анатолія Степановича і Поліну.
— Нормально, — сказав він і нервово ковтнув, — заберу ось пінбол — буде ще краще.
— Ти везунчик, малий, — відповів Рауль, — тобі і сорока нема, а бач — і хата своя, місце гарне.
— Везунчик, аби не війна.
— Ти знаєш, у нас тут теж повне лайно, — почав Рауль свою давню пісню, — при владі корупціонери і брехуни, а ти їм податки плати! Козли, а звідки у них стільки грошей? То наші податки!
Рауль був типовим погано влаштованим у житті одинаком, і його весь час хилило наліво: мінімальні податки, у багатих відібрати, бідним віддати. Проте, продаючи мамин гараж, він перетворювався на страшного капіталіста і відсікав будь-які спроби покупців збити ціну. «Ринок є ринок!» — серйозно казав він.
— Всюди одне й те ж, — Рауль відкрив ще одну бляшанку пива, — вчепились до влади мудаки і висмоктують усе з простих людей.
Толік думав про ракети, снаряди, вибухи, тіла, про те, як вся країна прокинулась у війні, і Рауль розчинявся на тлі його благополучної вулиці, барів, гомону їхніх відвідувачів, на тлі недоречно веселої пальми, з якої сипались жовтогарячі фініки.
— Та не одне й те саме, — сказав Толік, але Рауль його не чув — він сьорбав і торохтів про своє. На вусах у нього була пивна пінка. Толік встав, поплескав його по плечу і пішов до машини.
У дворі сиділи Анатолій Степанович і Григорівна. Перед тим як вийти з машини, Толік ще посидів якусь мить у прохолодному салоні, уявляючи реакцію на пінбол. А що це? А нашо ти це купив? А чого не постоїть в гаражі? А що, гараж уже продав? А нашо воно тобі? Ти шо, маленький?
Толік вийшов і покликав Ірусю.
— Ого! А нашо воно тобі? — глянула вона в багажник. Звідти на неї дивився пінбольний індіанець.
— Я тебе покликав, щоб не слухати цього від решти. Поможи занести і відказуй на всі питання сама.
— А що воно таке? — спитала Григорівна.
— Це такий щотчік на газ! — сказала Іруся.
— Ага, дуже похоже.
Вони занесли пінбол до Анатолія Степановича у підвал. Толік ще раз озирнувся у підвалі — ліжко Анатолія Степановича, його столик із книжкою, ісуси, вишивки і пінбол. Прекрасно. Саме те, про що він мріяв.
Надходив вечір, у кущах на задньому дворі застрекотіли цикади. Поліна носила надвір вечерю. За пару тижнів, коли всі вже потроху відійшли від першої хвилі болю і він став більш розтягнутим і тупішим, почали разом вечеряти. За вечерею, правда, Анатолій Степанович все одно питав «скільки?» і хтось зазирав у телефон перевірити.
Григорівна, яка весь час говорила телефоном із подружками, доповідала страшні історії про окупацію і про щоденні обстріли. Її агентурна мережа покривала всю Україну, і як Владіка неможливо було змусити замовкнути, коли йому хотілося гавкати, так і Григорівна говорила, поки не втомиться сама і не скаже нарешті: «Ой, і нашо я вам розказую всі ці ужаси! Ви й без мене їх знаєте!».
Це так і було, і невідомо, чи від замовчування «цих ужасів» було комусь краще, тому й на Григорівну важко було сердитись.
— Це ж у міст цілили! — казала вона. — Мені кума розказувала, що там усіх убило, хто був у радіусі п’яти кілометрів. Дуже потужне щось вони туди кинули!
— Ну яких п’яти кілометрів? — питала Іруся.
— Ну чи трьох, — легко погоджувалась Григорівна.
Вона знала, що в її агентурної мережі похибка запросто може сягати кількох, чи й кількох десятків кілометрів. А її, можливо, єдиний надійний агент, племінник на фронті, мовчав як риба. Хоча вона у кожному до нього повідомленні просила розказувати, як там справи на фронті. Він не розказував.