Розділ одинадцятий
Сіре небо заволокли хмари, а під ногами захлюпала багнюка, коли я прийшла на берег річки. Попри це на базарі, де працював брат Сілке, люд аж роєм роївся.
Мені довелося зачекати, допоки він завершить обслуговувати велику галасливу родину. Лише потому дістала нагоду передати йому повідомлення.
— Перекажи Сілке, що я її шукаю, — мовила я. — І ще скажи, що цього разу ми можемо бути корисні одна одній.
— Гаразд, — мовив він утомлено. Його смагляве обличчя губилося в затінку від дашка з тканини, що був прилаштований над його рундуком, аби захистити розкладений там одяг. Хлопець навіть не зволів звести на мене очі, натомість перераховував гроші, отримані від останніх клієнтів. Він пильно роздивлявся монети крізь окуляри, які, здавалося, от-от зісковзнуть у нього з перенісся.
— А може, мені також варто переказати їй, хто саме її шукає? — поцікавився він. — Чи як їй тебе знайти, якщо вона таки надумає це зробити?
— Просто скажи… — мовила я, — …що я віддала їй останню монетку, але воно було того варте. І ще — що я вирішила залишити собі власне ім’я.
Я добре знала ту, кого хотіла знайти. Прості відповіді були не для неї. Вона розгадає мою загадку за мить — і, певна річ, захоче довідатися, що зі мною сталося далі, після того, як тиждень тому я потрапила до «Шоколадного серця». Цікавість Сілке палала в її нутрі, наче драконяче полум’я.
Та її брат, на відміну від мене, зовсім не здавався потішеним.
— Еге ж, певна річ. Тому що оце геть не загадкове і не таємниче! — Він підхопив зібгане вбрання, яке виявилося не до вподоби його покупцям, і струснув його так рвучко, що тканина аж зашелестіла. — Моя менша сестричка та її таємниці! Якби ж то вона бодай колись лишилася на місці, як нормальна людина…
— То ти їй перекажеш? — спитала я.
Він важко зітхнув.
— Певно, що перекажу. Але коли саме це станеться, я й не уявляю, бо гадки не маю, коли наступного разу її побачу. Вона гасає туди-сюди цілими днями, як їй заманеться.
— Пусте. — Я сама працювала ще від світанку. — Я вже все одно зголодніла.
Сілке знайшла мене за півгодини, за чотири квартали від торговища. Я стояла біля яскравої квіткарні й жувала гарячий солоний плетеник — щойно з пічки. Розтоплене масло стікало пальцями.
Спершу я почула її голос, а тоді вже побачила її саму.
— Слухай-но, тобі незабаром буде потрібна друга сукня. Ти ж не можеш постійно ходити в тому самому, люди помітять.
Я, не озираючись, знизала плечима.
— Моя працедавиця наче й не проти. — Авжеж, Марина обурилася б, якби від мене смерділо, бо чистота на кухні була одним із найголовніших її правил, але раз на декілька ночей я перебиралася у своє вбрання-лусочку і прала сукню, тож поки що все йшло нівроку. Відверто кажучи, Марина, мабуть, не завважила б, навіть якби я залишалася вбраною в стрій із лусочкою цілий день — аби лише я й надалі виконувала її накази. А з іншого боку…
— Я поміркую над тим, щоб купити ще одну сукню, — повідомила я Сілке. — І навіть зроблю це в ятці твоєї родини, аби тобі допомогти… якщо ти своєю чергою допоможеш мені в моїх справах.
— У твоїх справах? — Сілке нарешті опинилася в полі зору, і я помітила, що вона всміхається. Вбрана вона була в довгий чорний сюртук, поли якого шелестіли, коли дівчина рухалася. — Гаразд, тобі вдалося мене зацікавити…
Вона простягнула руку та довгими смаглявими пальцями відірвала шматочок мого плетеника.
— Отже, Авантюрина, розповідай, як, на Бога, тобі вдалося домогтися того, щоб минулого тижня тебе впустили до кухні цього шоколадного будинку і на якій посаді ти там опинилася? Хто ти? Посудомийниця? Дівчинка-побігачка?
— Ні те, ні те, — гордовито відповіла я й про всяк випадок відсунула руку із залишком плетеника подалі від Сілке. — Я нова підмайстриня Марини.
— Що?! — Пальці Сілке заклякли в повітрі, а поцуплений шматочок смаколика мало не випав з рота. — Ти — підмайстриня шоколатьє? — Вона витріщилася на мене. — Та ти хоч здатна уявити, як у цьому місті важко стати підмайстринею — навіть для дівчат зі зв’язками й гарними манерами? А потрапити в підмайстрині до шоколатьє ще важче! Навіть попри те, що твоя винаймачка — справдешнє жахіття! — Сілке зачудовано похитала головою. — Як ти спромоглася таке утнути?
— Тому що я незвичайна, — форкнула я. — І ніяке Марина не жахіття.
От була б я у своїй звичній подобі, то цівочки диму вже загрозливо струміли б у мене з ніздрів від такої образи.