Але Сілке, здається, навіть не второпала, на яку небезпеку наражається.
— Та ну, я просто повторюю те, що торочать усі в цьому місті, — сповістила вона радісно, нарешті заходившись жувати поцуплений у мене шматочок плетеника. — Я тут минулого тижня трохи розпитала про неї. Ну, після того, як ти зникла. Мені стало цікаво.
Оце так сюрприз! Я люто вгризлася в рештки мого смаколика, шкодуючи, що зуби в мене не такі вже й гострі. Отоді я справді мала б загрозливий вигляд!
Сілке, утім, зовсім не здавалася наляканою. Вона спокійнісінько злизувала з пальців розтоплене масло.
— Подейкують, — мовила вона між іншим, — що якось найзаможніший банкір у цьому місті завітав до «Шоколадного серця» з дружиною. Твоя працедавиця просто відмовилася вийти й поговорити з ними, коли вони захотіли похвалити її за смачний шоколад. Ти можеш у це повірити? Дружина банкіра тоді заявила, що її ще ніколи в житті так не ображали! Вона всім знайомим розповіла, що більше туди ані ногою!
— Тоді вона просто дурепа, — форкнула я, витираючи руки об сукню. — Марина не може отак-от просто полишити все й вийти з кухні, аби з кимось потеревенити, коли готує шоколад. Це дуже делікатна й складна процедура.
— А, і ще дещо! — Сілке несхвально похитала головою. — Вона ж нікого не впускає до себе на кухню! Людям це просто страшенно не подобається!
— Ти справді вважаєш, що вона мусить пускати якихось сторонніх людей до себе на кухню? — Я витріщилася на неї, не ймучи віри власним вухам. — Та де ти бачила тих дурнів, які б на таке зголосилися?
— Усі так роблять! — Сілке звела очі. — Усі, у кого є ділова чуйка, я маю на увазі. Відвідувачі від того тішаться, але твоїй пані, схоже, на це начхати. Тому що — і це найгірше! — коли сам лорд-мер попросив її приготувати особливий шоколадний напій для його інавгурації, вона йому відмовила. Заявила, що, мовляв, через ті інгредієнти, які він замовив, шоколад буде просто неїстівним. Ти в змозі таке уявити?
— Так! — гримнула я. — Так, я в змозі!
Очі мої звузилися, і мене знов охопило неймовірне бажання мати змогу дихати полум’ям.
— Я впевнена, що той напій вийшов би просто огидним. Якщо кожен, хто геть не тямить у шоколаді, почне вигадувати власні рецепти…
— Так, так, певна річ, це було б жахливо… — Запхавши руки до кишень, Сілке погойдувалася на підборах. — Але ж вона могла йому цього й не казати! Хіба ж ні? Вона могла просто приготувати щось за власним рецептом і приписати це йому, як зробила б кожна нормальна ділова жінка. Натомість вона його образила — його, найважливішу після короля людину в місті! — і тепер ніхто з інших крамарів ніколи не візьме її на роботу. А також подейкують, що лорд-мер заприсягся, що, якби його власний небіж не був її підмайстром, він би… Йой! Зачекай-но. Зачекай! — Брови Сілке рвучко злетіли догори. — Певна річ! Я зрозуміла! То от для чого тобі знадобилася моя допомога!
Демонструвати власну слабкість я просто ненавиділа. А відтак схрестила руки на грудях і виструнчилася, Щоб здаватися якомога вищою.
— Лорд-мер намагається нас зачинити, — повідомила я незрушно. — Нам треба привернути людей на наш бік.
Хоч якою мірою я була заклопотана на кухні, мені не могло не впасти в око, що в затишній, з пофарбованими в кольори полум’я стінами залі «Шоколадного серця» сиділо зовсім не багато відвідувачів порівняно з тими натовпами бомонду, що наповнювали оті піжонські шоколадні будинки в Першому районі. Шоколадні будинки залежали від грошей, як і решта людського суспільства, і саме відвідувачі — хай навіть які набридливі вони були — приносили срібні монети, тим самим підтримуючи їхнє існування.
Тепер, коли проти нас замірився сам лорд-мер, нам потрібна була будь-яка підтримка.
— Овва… — Сілке притулилася спиною до стіни квіткарні, між кошиками з блакитними, рожевими й ліловими квітами, і обхопила себе за плечі, міцно впершись ногами в землю. Погляд її став замисленим і якимось відсутнім. — Еге ж, розумію… У такому разі…
— Так? — Я подалася вперед.
— Вам потрібно залучити нових клієнтів, і то якнайшвидше… — зауважила вона. — Ще й упливових. А ще краще, якщо вони почнуть якомога гучніше розводитися про те, які ви чудові, допоки ваш шоколадний будинок не стане аж таким відомим, що лорд-мер просто не подужає отак-от, з доброго дива, вас закрити…
— І? — Я дивилася на неї, несамовито намагаючись зрозуміти вираз її обличчя. Саме задля цього я до неї звернулася. Саме тому я надумала скористатися порадою єдиної людини, яку знала і яка добре розумілася на махлярстві. — Можеш таке утнути?