Я й досі була найжахливішим створінням у цьому місті. Але я не зважувалася знову звести очі до неба.
Розділ дванадцятий
Коли я нарешті повернулася до «Шоколадного серця», сіре небо вже потемніло, набувши похмурого вугільно-чорного відтінку, а повітря стало щільним і зимним. Шоколадний будинок був уже зачинений. Мені довелося тарабанити в замкнені двері, щоб Марина почула й впустила мене до зали, яка потопала в потемку.
На щастя, вона ще не встигла піднятися на другий поверх, де були розташовані її кімнати. У теплій кухні й досі горіли свічки, а Горст пив шоколад, сидячи кінець столу. Цей останній разом із двома стільцями притягли сюди із зали. На стільниці лежав аркуш паперу, на якому було свіжим чорнилом набазграно щось схоже на рецепт. Коли я слідом за Мариною увійшла до кухні, Горст глянув на мене, обіруч стискаючи наполовину повну порцелянову філіжанку.
— Будь ласка, — мовив він. — На Бога, скажи мені, що це не ти під вікнами нашої крамнички влаштувала справдешню колотнечу з однією з посіпак лорд-мера!
— Колотнечу? — закліпала я, намагаючись уторопати незнайоме слово. Мій мозок теж промерз, так само, як і тіло, і його наче повила якась сіра габа.
— Бійку, — сухо пояснила Марина, сідаючи навпроти Горста. Вона взяла зі столу філіжанку й поцікавилася: — Ну ти хоч стусанів їй добряче наставила?
— Ні, — зізналася я з жалем. — Лише копнула одненький раз.
— Боже милий! — Горст зі стукотом тицьнувся чолом у стіл поряд із аркушем паперу. — Марино… — простогнав він.
— Цить! — Моя працедавиця глянула на мене, примружившись. Не знаю, що саме впало їй в очі в моєму обличчі, але вона підсунула до мене філіжанку шоколаду.
— От, — мовила вона. — Здається, це тобі не завадить.
— Не завадить? — пробурмотів Горст у стільницю. — Та коли завтра вранці тут з’являться констеблі лорд-мера, щоб заарештувати нашу підмайстриню за непровокований напад, вони ж вирішать, що вона влаштувала його за нашим наказом!
— Вони її не заарештують, — різко відказала Марина. — Ладна чим завгодно заприсягтися, що знайду бодай один синець на руці Авантюрини під цими її потворними рукавами. Люди копають інших людей, коли вони намагаються втекти, а не нападають. Еге ж, підмайстрине?
Я спохмурніла й сіла просто на підлогу пити шоколад. Моя багряно-золота спідниця розметалися довкола.
— Ніякі в мене не потворні рукави… — пробурмотіла я.
— Це ти так вважаєш, — зауважила Марина.
Вона звелася й заходилася з дзенькотом витягати глечики й каструлі з креденців.
— То куди саме намагалася відвести тебе помагачка нашого любого лорд-мера, перш ніж ти її копнула, щоб дати дропака?
Я знизала плечима й добряче ковтнула Марининого гарячого шоколаду. Сьогодні в ньому було трохи більше чилі, ніж зазвичай, і я з вдячністю ковтала полум’я, дозволяючи йому зігрівати себе зсередини.
— Гадаю, до якоїсь кав’ярні, — відповіла я Марині.
— О, так, через це достеменно варто було копати державного службовця… — пробурмотів Горст. — Дякуючи Богові, ти спромоглася втекти від цього жаху. Хтозна, що на тебе там чекало… Вона ж могла навіть примусити тебе з’їсти шматок пирога!
— Він був би сухий і несмачний, той пиріг, — одказала Марина. — Найближча кав’ярня до нас — це «У Флоріана», ти, бува, не забув? Вони ж ніколи не додають до тіста достатньої кількості сиропу!
— Та на Бога!.. — вибухнув був Горст, але я його перервала.
— Вона хотіла, щоб я вас зрадила.
Горст затнувся й витріщився на мене, а я обхопила гарячу чашку обома руками й вдихнула пару. Мені це конче було потрібно, щоб прогнати ту похмуру сіру остуду, яка наповнювала мене відтоді, як я побачила крила-яких-не-було.
Я всотувала яскраве тепло білої Марининої кухні, аромат підсмажуваних какао-бобів. Сама Марина поралася біля пічки, щедрою рукою відміряючи вершки, і ця картинка наче вимила з мого серця ту сірість яскравим вибухом кольору.
Отут зараз був мій дім. От ким я була. І я нікому не дозволю позбавити мене цього.
— Вона пропонувала мені гроші, — сказала я Марині й Горсту. — І пообіцяла, що сам лорд-мер буде мені надзвичайно вдячний, якщо я вигадаю якісь брудні секрети про вашу кухню, а відтак зголошуся заприсягтися перед магістратом у тому, що це правда.
Потріскування пічки раптом урвалося. Маринина рука завмерла в повітрі.