А просто переді мною, сама-самісінька, сиділа на краєчку фонтана Марина.
Схрестивши руки на грудях, вона дивилася на мене.
— Привіт, Авантюрине.
Розділ сімнадцятий
Сілке вхопила мене за руку, перш ніж я встигла ворухнутися. Але вона могла б цього й не робити. Тіло моє неначе перетворилося на камінь, такий самий, як той, із якого був зроблений парапет фонтана, що на ньому сиділа Марина. Я не спромоглася б утекти, навіть якби захотіла.
Але зустрівшись поглядом зі спокійними очима Марини, я дещо усвідомила. Я вже й без того достатньо набігалася. Хай там як воно буде, саме час прийняти те, що на мене чекає.
Марина кивнула Сілке. Вираз обличчя в неї був похмурий.
— Я б хотіла кілька хвилин поговорити віч-на-віч зі своєю підмайстринею, якщо не заперечуєш.
— Анітрохи не заперечую. — Сілке жартома вклонилася Марині, ліктем дала мені штурханця й зникла.
Я озирнулася їй услід.
— Сідай-но, Авантюрино, — мовила Марина.
Я повільно підійшла до неї й опустилася обіч. Камінь піді мною був холодний, остуда поймала мене крізь тонку тканину сукні, але я не нарікала. Я ж пережила вогняну кулю, яку випустив у мене рідний дідусь — того дня, коли втратила свою першу родину. Отже, і це я також переживу.
Марина кивнула на кошик, який і досі висів у мене на руці.
— Це для твоєї нової працедавиці?
Я лише мовчки кивнула, не наважуючись подивитися їй в очі.
— Гм-м-м… — Краєм ока я помітила, що вона роздивляється мою незугарну цинамонову сукню. — Що, ти й собі вирішила замаскуватися?
Я смикнула плечем і видушила над силу:
— Ви казали, що моя попередня сукня була потворна.
— Це тому, що вона мала такий вигляд, наче поряд із нею вибухнули кілька слоїків фарби, — пояснила вона. — Але принаймні вибух вийшов нівроку. То що, ти вже не намагаєшся бути інакшою?
Під Марининим пильним поглядом обличчя моє пашіло навіть попри зимне повітря. Я щосили намагалася дихати рівно й не хнюпитися. Хай там що, я більше не дозволю себе принижувати. Мені вже й без того забагато дісталося.
Нарешті Марина зітхнула й опустила руки, які досі тримала схрещеними на грудях.
— Гаразд. Я розповім тобі одну історію, Авантюрине. Але слухати маєш уважно, бо двічі я не повторюватиму. І попереджаю одразу: цю тему ми з тобою більше не обговорюватимемо.
Вона обіперлася сильною золотавою долонею на бортик фонтана обіч мене, і я побачила, як побілішали кісточки пальців, коли вона стиснула камінь.
— Я родом не з Драхенбурґа, так само, як і ти.
Я крадькома глянула на неї. Зараз це було майже безпечно, бо на мене Марина вже не зважала. Натомість задумано вдивлялася вдалечінь, вираз її обличчя був якийсь розвіяний і неуважний, наче бачила зараз перед собою не дерев’яні рундуки торговища й не метушливих голубів, а щось геть інше.
Коли ж нарешті вона заговорила, голос її був притлумлений, наче лунав звіддаля.
— Коли все тільки починала, я була дуже схожою на тебе. Аж божеволіла від шоколаду відтоді, як про нього дізналася. Я мала стати дружиною рибалки; саме до такої долі готували всіх дівчат нашого роду. Але я цього не хотіла…
Вона звільна похитала головою.
— Якось один із човнів, що прийшов до нашої гавані, привіз на облавку шоколад. Уперше скуштувавши його, я пішки дісталася до столиці. А відтак вирушила аж за море, до Вілленни, бо дізналася, що тамтешні шоколатьє найкращі. Розумієш, мені завжди кортіло бути найкращою. Отже, я працювала… і нарешті знайшла собі місце, де могла вчитися. Я була наймолодшою шоколатьє в місті, до того ж єдиною жінкою… ох, як же ж я цим пишалася!.. — Вона форкнула. — Просто втямки забрати не могла, що щось може піти не так. Навіть думки не припускала, що таке взагалі можливо, байдуже, на які експерименти зважувалася чи хай із ким гиркалася, начхати, якою мірою складна була справа, за яку бралася, поки всі тільки й чекали, коли я нарешті схиблю… А потім…
Голос її стишився до ледь чутного пошепту.
— Під час заключного туру міжнародного конкурсу, за присутності всього двору, усіх суперників я подала королеві Вілленни — особі, чий смак важив найбільше в усьому королівстві — шоколадний крем зі скислим молоком…
Вона тремко перевела дух.
— Це, бач, була мені відплата — хтось приніс сквашене молоко на кухню просто напередодні конкурсу, щоб у такий спосіб помститися за мою зухвалість. Так, мені слід було скуштувати його, перш ніж використовувати. А мені того разу навіть на думку не спало, що якість молока треба перевірити…