Губи її скривилися.
— Я, бач, була надто заклопотана, уявляючи всі ті визначні речі, до яких візьмуся після перемоги. Я ж перемагала в усіх конкурсах аж до того дня, тому жодного сумніву у власному виграші не мала… аж до тієї миті, коли королева поклала ложку крему до рота. Який у неї був вираз обличчя, коли вона скуштувала його — а потім виплюнула в усіх на очах, бо він був просто огидний!
Марина на мить заплющила очі, на запалих щоках пролягли зморшки. Потім вона рвучко видихнула.
— Отже… Усі ці придворні жевжики того вечора досхочу покепкували з мого шоколаду. Королева й сама зволіла пожартувати з цього приводу… і її заувагу вже наступного дня надрукували в газетах. А ще за день усі містяни переповідали одне одному дотеп її величності, і незабаром навіть назва мого шоколадного будинку перетворилася на якусь присмішку. І я могла б тобі розповісти ще чимало огидних подробиць щодо того, як усе в мене пішло шкереберть… але в будь-якому разі значення має тільки одне: я зазнала поразки.
Вона розплющила очі, але важкий погляд спрямований був не на мене.
— Я зганьбилася перед найвпливовішими містинами королівства, але — і саме це було найважливіше — я зганьбилася у власних очах. І тієї миті я б усе віддала, аби лише мати змогу згорнутися клубочком і зникнути назавше, щоб мені просто не довелося жити далі з усвідомленням власної невдачі…
Я тихо глитнула, вчепившись у ручку важкого кошика Ґрети.
— Ну що тобі сказати… — мовила Марина коротко. — Я була дурепою. Просто дурепою, та й по всьому. — Вона розвернулася до мене, очі її небезпечно зблиснули, наче в дракона, який зараз спочиває, але вже за мить здатний пирхнути полум’ям.
— Не існує людини, яка б завжди все робила правильно, Авантюрино. Жодної такої людини не існує! І в нашому житті є миті, які ми залюбки викреслили б, якби була така змога. Але коли я сама зазнала оцієї невеличкої поразки… — Її обличчя скам’яніло. — Власне, я все втратила. Просто все втратила, та й годі. Мій шоколадний будинок, мій статус у місті, мої так звані друзі… усе це здиміло за мить через мої дурнуваті самовпевненість і нерозважливість.
Вона потупила очі на свою долоню, що й досі спочивала на парапеті фонтана.
— Отже. Я знаю, що воно таке — коли тобі кортить просто сховатися й зализувати рани десь у темному закутку. Але… — Вона звела на мене погляд, і обличчя в неї було люте. — Ти що, і справді вважаєш, ніби я так і просиділа ціле життя самотою, жаліючи себе? Ні! Я знайшла Горста, якого також зацікавила можливість розпочати нову справу. У нього були свої причини, щоб поїхати з Вілленни, свої проблеми, від яких йому кортіло вшитися. Отже, ми це обмізкували та обрали Драхенбурґ. Гарне велелюдне місто в багатому королівстві, з добрими торговельними зв’язками по всьому світу, ще й достатньо далеко від Вілленни, щоб не натрапити на знайомих. Загалом непогане місце, щоб почати все спочатку. Ну, принаймні ми так вирішили… — Вона зітхнула й глянула на мене.
— Вибачте, — пробурмотіла я. Уперше у житті я промовила це вголос, видушила ці слова з горла, наче рінь. Наші очі зустрілися. Я похнюпилася, наче намагаючись згорнутися в грудочку, сховатися геть із очей. — Я знаю, що все вам зіпсувала…
— Що?! — витріщилася на мене Марина. — Та ти взагалі хоч слово чула з того, про що я тобі тут розводилася?
Я дивилася на неї, геть розгубившись.
Марина похитала головою.
— Я тобі розповідала, як я власноруч усе зруйнувала, Авантюрино! Пояснювала, чому на мене накотило, коли прибули король із родиною! Я тобі розповідала… — Вона затнулася, захлинувшись повітрям — наче довго бігла й страшенно захекалася. — …Я тобі намагаюся пояснити, що іноді, коли вже схибила, тобі здається, що позбутися споминів про це не вдасться ніколи. Страх накриває тебе, коли найменше цього очікуєш. Але… — Вона подарувала мене роздратованим поглядом. — …це не привід для того, щоб скласти руки! Ну втратимо ми «Шоколадне серце», що з того? Ми почнемо все знову, та й по всьому, навіть якщо доведеться повештатись п’ятьма королівствами, щоб знайти нове місце. Ти що, справді вважаєш, ніби я так легко відступлюся?
Мені перехопило дух.
— Але ж… Це ж не ви все зіпсували. Ви залишили кухню на мене. Це був мій обов’язок — захистити крамницю, коли прийшли оті посіпаки лорд-мера. Я…
— Твоя правда, — погодилася Марина. — Але чия це була провина? Хто залишив підмайстриню, яка пропрацювала в шоколадному будинку менше ніж два тижні, головною на кухні саме тоді, коли нам конче потрібна була більш досвідчена людина біля стерна?