Урешті-решт, я була драконом. А це означало, що нічого важливішого за захист скарбниці й родини для мене не існувало, особливо тепер, коли я знала, що мало їх не втратила.
— Порозумілися? — спитала Сілке, крокуючи обіч мене. — Ну й чудово. Бо, мушу сказати, Авантюрино, мені страшенно кортить ковтнути твого гарячого шоколаду. І…
— Авантюрино? — вереск Ґрети черкнув мені по вухах. Вона пропихувалася до нас крізь натовп. — Це що ти таке коїш? Де мій кошик? Хто ці люди, з якими ти розмовляєш? — Захекана, вона врешті пропхалася до нас і зупинилася, притискаючи долоню до грудей. — Ой лишенько… — Скрушно похитавши головою, вона розвернулася до Марини, з відвертим жахом ковзнувши поглядом по сюртуку й штаням Сілке. — Не знаю, які побрехеньки оповідало вам це паскудне невдячне дівчисько, але це моя покоївка, і я не дозволяю їй…
— Власне, — мовила Марина твердо, — вона працює в моєму шоколадному будинку. Упродовж останніх двох тижнів вона була моєю підмайстринею.
— Що? — Ґрета роззявила рота.
— Не пам’ятаю, щоб я дозволяла тобі піти, чи не так, Авантюрино? — Марина звела брови.
Я всміхнулася до неї, полегшення нуртувало в моїх жилах розтопленим золотом.
— Ні, я пішла сама. Мене ніхто не виганяв.
— Отже, ти порушила свій контракт підмайстрині? Гм… — Сілке суворо похитала головою й зацокала язиком. — Магістратові це не сподобається. Що каже закон з приводу працедавців, які ошуканством примушують підмайстрів розривати контракт? — Вона безневинно схилила голову до плеча, роздивляючись Ґрету. — Там тільки штраф треба сплатити? Чи ще щось зазначено про три дні за ґратами? Геть із голови вилетіло. А ви не пригадуєте?
У Ґрети в горлі щось забулькотіло.
— Я… магістрат… що? Що?!
— Можливо, — солодкаво мовила Сілке, — ви краще просто виплатите Авантюрині гроші за цей тиждень, і по всьому?
— Я… але… Я не мушу їй платити! Я ж була до неї така добра! — засичала Ґрета. — І… ви що, сказали «шоколадний будинок»? Авантюрино?
— Забудь, — звернулася я до Сілке, похитавши головою. — От. — Я витягла з кишені ті монети, які дала мені Ґрета і які я не встигла витратити, та кинула їх їй. — Свій кошик знайдете біля фонтана. Може, голуби ще не все зжерли. А те, що зжерли, можете вирахувати з моєї платні.
— Платні? — заверещала Ґрета. — Та я ж ніколи…
— То що, готова взятися до праці? — спитала мене Марина.
Я здерла з голови капелюшок і жбурнула його на землю, продемонструвавши всьому світові своє підстрижене волосся.
— Так!
— Ням-ням, — пробурмотіла Сілке й усміхнулася, наче вже занюхавши гарячий шоколад.
Утрьох ми пішли геть, лишивши напризволяще Ґрету, яка щось безладно белькотіла в нас за спинами.
Розділ вісімнадцятий
Коли після трьох днів відсутності я увійшла до «Шоколадного серця», яскраве сонячне світло, що лилося крізь шиби, так підсвічувало червоно-золоті стіни, наче вони були пойняті полум’ям. Тут було так тепло й затишно, що я навіть не одразу збагнула, що всі до одненького столики в залі стоять порожні.
Двостулкові двері, що вели до кухні, рвучко розчахнулися, і крізь них увірвався Горст — із вибалушеними очима, вишкірившись у широчезній усмішці… аж потім побачив, хто прийшов.
— А… — Він похнюпився. — Це ти…
Марина завела очі.
— Я привела назад нашу підмайстриню, якщо ти раптом цього не помітив.
— Що? Йой, перепрошую. — Він видушив до мене вибачливу подобу усмішки. — Радий тебе бачити, Авантюрино. Як добре, що ми тоді тебе не вигнали. Марина сказала, що мені сподобалися твої тістечка?
Мені було приємно це чути. Але потім він знову глянув на порожні столики — і понурився ще дужче. Я відчула, що в мене теж псується настрій.
— То що, сюди взагалі ніхто більше не потикається?
Марина підтиснула губи.
— Якщо всім так до вподоби боятися побрехеньок і чуток, хай собі. Немає жодної причини, яка примусила б нас до скону сидіти в Драхенбурзі. Я не проти почати все спочатку деінде, після того як завершиться термін оренди.
Горст навіть не глянув на неї. Коли він заговорив, голос його звучав так утомлено й призвичаєно, наче всі три дні вони лише про це й сперечалися.
— Це було б непогано, якби в нас були гроші, щоб почати все спочатку. Але, як тобі чудово відомо, ніяких грошей у нас немає, а тому…