Выбрать главу

Штукенція була симпатична: видовжена, кругленька, з гострим носиком і чотирма коротенькими хвостиками, які стирчали згори. Котька покрутив її в лапах, понюхав, лизнув, а тоді вирішив дізнатися, що там всередині. Він міцно затис нову іграшку між задніми лапами, а передніми щосили рвонув частину з металевими хвостиками в надії, що вона відірветься.

— Що це в тебе? — запитала Лихоманка, побачивши забавку в малого. — Ой, яка гарна цяця! Де ти взяв?

— Там! — Котька тицьнув убік зникаючих на обрії Олешківських пісків.

— Ой, погляньте, як малому пощастило, — гукнула Лихоманка до товариства, — поки ми співали, він знайшов собі в піску класну цяцьку!

Михась глянув і відчув, як серце провалилося йому в п’яти, — малюк гриз… невеличку бомбу. Цілу. Звісно, вона була набагато менша, ніж ті рештки, через які він ледь не перечепився, але якщо ця пекельна машинка спрацює, то рознесе на шмаття увесь їхній гурт.

А Котька тим часом вирішив спробувати нову іграшку на зуб. Драконячі молочні зуби лишали на металевій поверхні глибокі борозни.

У старшого брата волосся на голові заворушилося від страху.

— Котю, а даси мені подивитися свою новеньку цяцю? — фальшиво-лагідним голосом почав Михась. — Даси, га?

Проте малюк одразу відчув підступ.

— Ні! — заперечив він і знову заходився гризти стабілізатори.

— Міняємо! — запропонував старший брат, витяг з кишені ліхтарика і натиснув на кнопку. Нічну темряву прорізав світлий промінь.

Котька давно вже задивлявся на цей диво-прилад, але йому навіть потримати не давали. Отож малюк глянув на сталеву бадяку в своїх лапах, потім на сяючий ліхтарик і, недбало кинувши Михасеві бомбу, простяг блакитні лапки до нової іграшки.

Вибуховий пристрій гулькнув униз, просто на вогні передмість.

Михась охнув, але прудкий Пих устиг впіймати бомбу на льоту. Хлопець знову злякався, адже з Червоного Флама так і струменіли іскри.

— Мерщій віддай це Михасеві! — раптом жорстко наказала Лихоманка. Золота дракониця помітила хвилювання їхнього ватажка і зрозуміла, що металева штукенція приховує якусь небезпеку.

— Чому?

— Бо він наш Навігатор.

— Що, навіть подивитися не можна? — образився Гарбузяний Пих.

— Не можна! — сердито гарикнула драконівна.

Пих від обурення вибухнув цілим снопом іскор, але все ж таки жбурнув залізяку Михасеві.

Михась, умліваючи від жаху, впіймав бомбу, перевів подих і кинув вдячний погляд на Лихоманку.

Вибуховий пристрій виявився не такий і важкий — кілограмів з п’ять-шість, не більше, та Михасеві дуже хотілося негайно позбутися того тягаря. Однак під ними, внизу, пропливали вогники передмістя Херсона. Там безтурботно спали люди, не підозрюючи, що над їхніми головами лине зграя драконів, несучи з собою смерть.

До хлопця шугнув цікавий Хома:

— О, а що то за скарб знайшов наш малий? — спитав він і аж закашлявся — одразу збагнув, чого варта ця залізячка, адже не раз дивився з братами по телевізору військові фільми.

Хома витріщив очі і вже відкрив пащеку, щоб залементувати від жаху, але Михась суворо урвав свого улюбленця.

— Мовчи!

Дивно, але Хома послухався, хоч це було зовсім на нього не схоже. Він нишком летів поруч, переживаючи страшну внутрішню незгоду. Якась його частина наказувала дременути якнайдалі від страшної знахідки, однак інша вимагала негайно порятувати старшого брата.

— Давай я понесу, — несподівано запропонував грушевий дракон і сам здивувався власній сміливості.

— Ми разом понесемо, — стиха промовив хлопець. — Лихоманко, віддай Костика Грецеві. Так, добре. Далі тобі доведеться вести зграю замість мене. Ось карта. Дивися: ви весь час маєте летіти прямо на південь, а тоді за лиманом, уже над морем, отут — біля цього півострова, який зветься Тарханкут, звернете на південний схід і візьмете курс на гори. Ну, а там вже спитаєте в когось, де Карабі-Яйла.

— А ти?

— У нас із Хомою є одна жахливо важлива справа.

— Але ви ж нас потім наздоженете? — стривожено прогуркотів Хай-Тобі-Грець.

— Звісно. Та ви нас не чекайте, бо ми можемо затриматись.

Михась обережно перебрався з надійної широкої спини Великого Греця на вузьку спину Хоми. Щоб часом випадково не впустити з рук страшну цяцьку, її довелося притиснути до серця. Михасеве серце відчуло холод смерті й озвалося шаленим стукотом.

34. Пекельний прилад

Михась уперше мандрував верхи на Хомі. Легенького малого братика Котьку грушевий дракон залюбки катав на спині, але старший брат був заважкий для нього. Хома ще був надто молоденьким драконом, бо ж зовсім недавно народився, точніше виріс. Це сталося лише у вересні.

Отже, грушевий пихкотів, видихав клуби пари, відчайдушно вимахував крильми, але вони все одно втрачали висоту.

Михасеві теж було не надто зручно сидіти на тендітній спинці Хоми. Навіть довелося зняти куртку, скласти й змайструвати щось на зразок сідла, бо інакше всидіти на гострому гребені було б неможливо.

Вони спускалися — нижче, ще нижче, і ось вже опинилися над самими димарями. «І як це нас занесло в місто замість повернутися до Олешківських пісків?» — з прикрістю питав себе хлопець, проте мапи в нього тепер не було і він не знав, у якому напрямку рухатись, щоб опинитися подалі від людських осель.

— Ти ще довго збираєшся тягати цю гидоту? — дратівливо пхикнув Хома. — Просто жбурни її вниз — і по всьому!

— Якийсь ти дивний, Хомо! Хіба не бачиш, що ми летимо над будинками? Невже ти не розумієш, що там живуть люди? — не менш сердито відказав Михась. — Думаєш, мені подобається з нею носитися?!

Під блакитними крилами Хоми замигтіли крони дерев, які після вчорашнього снігопаду були схожі на зарості білих коралів. Дерев ставало дедалі більше, і хлопець зрозумів — вони линуть над міським сквером.

— Ну що, по-моєму, місце підходяще, — озвався Хома. — Кидай!

— Ні. Летимо далі.

— Ти що, знущаєшся? Чому?!

— Тому, тому, що тут дерева.

Звісно, хіба ж такий завзятий ботанік міг допустити, щоб такі чудові клени, платани, акації й тополі вирвало з ґрунту і потрощило вибухом?

— Гуманіст! Природолюб! А я за що страждаю?! — обурено пихкотів грушевий дракон, відчуваючи, як крила від шаленої напруги мовби наливаються свинцем.

Зненацька нескінченна смуга дерев урвалася, й вони знов опинилися над темною дніпровською водою.

— Ну, нарешті! Давай! Зараз буде класний бух!

— Далі.

— Ти що, геть з глузду з’їхав? Що тобі тут заважає?! Навкруги жодного човна, жодної людини!

— А знаєш, як роблять браконьєри? Приблизно так само: вони кидають вибухівку у воду, а потім безліч мертвої риби спливає догори черевом. Тебе таке влаштовує?

— О, ви тільки гляньте — нам і рибки шкода! Нам усіх шкода, крім Хоми!

Сердешний дракон і справді хрипів, сопів, ледве втримуючись на льоту. Ясно-синій колір луски змінився на фіолетовий.

«Дивно, — думав Михась, — Земля така велика, а виявляється, на ній так мало місця, куди можна кинути бомбу».

— Кидай, бо я тебе зараз вкушу! — лютував Хома, клацаючи спересердя зубами. — Хіба ти не бачиш, що я втрачаю останні сили? Ось зараз вже впаду!

— Перестань скиглити, Хомо! Гадаєш, мені легко? От щойно я побачу безпечне місце, яке підходить для вибуху, — одразу й кину.

За суперечками вони перетнули річку й летіли тепер зовсім низенько, не вище п'яти-шести метрів. Хлопець напружував свій драконячий зір, намагаючись роздивитися шлях у суцільній темряві внизу. Під ними промайнули якісь річкові рукави, протоки й затоки, і раптом він відчув новий незнайомий шум.

Досі Дніпрова течія були тиха, майже нечутна, а тепер вода під ними потужно рухалась, зітхала й хлюпотіла, обличчя вкрилося дрібними солоними бризками.