Найхимернішими з усіх нам здалися словаки, які, порівняно з іншими, видавалися найбільшими варварами серед усіх, у своїх великих ковбойських капелюхах, у величезних мішкуватих брудно-білих штанях, білих полотняних сорочках, перехоплених на поясі напрочуд важким шкіряним паском, завширшки із фут, оздобленим мідними цвяшками. Вони носили високі черевики, заправляючи в них штани, мали довгу чорну чуприну і густі чорні вуса. Ще б пак, виглядом вони вирізнялися доволі мальовничим, хоча й непривабливим. На театральній сцені вони могли би зіграти банду розбійників у виставі про давній схід, однак невинних на око, хоча не без природної пихи.
Уже зайшов вечір, коли ми прибули до Бистриці, дуже цікавого старовинного містечка. Розташована мало не на кордоні, — перевал Борго звідси веде до Буковини, — Бистриця мала дуже буремне минуле, яке залишило на ній свій відбиток. П’ятдесят років тому в місті раз по раз спалахували великі пожежі, спричиняючи жахливе спустошення. На початку XVII століття вороги три тижні облягали Бистрицю: тоді-таки загинуло 13 000 людей, а до втрат на війні долучалися голод і хвороби.
Граф Дракула порадив мені зупинитися в готелі «Золота крона», який, мені на втіху, вразив своєю старовиною, бо, звісно, я хотів побачити якнайбільше, подорожуючи цією країною.
Вочевидь, на мене тут чекали, бо опинившись біля дверей готелю, я зустрівся з привітною жіночкою похилого віку, у звичайному для селян одязі: білій спідниці з довгою подвійною запаскою спереду і ззаду з кольорової матерії, що облягала її надто тісно і якось нескромно. Коли я підійшов ближче, вона запитала:
— Герр — англієць?
— Так, — відповів я. — Мене звуть Джонатан Гаркер.
Вона всміхнулася і подала якийсь знак чоловікові похилого віку в білій безрукавці, який пішов відчиняти двері разом із нею.
Він вийшов, але невдовзі повернувся з листом:
«Друже мій! Ласкаво просимо у Карпати! З нетерпінням чекаю на вас. Сьогодні вам треба добряче виспатися. Завтра о третій до Буковини вирушає поштова карета, в якій триматимуть місце для вас. На перевалі Борго на вас чекатиме мій повіз, який і доправить вас до мене. Сподіваюся, подорож із Лондона вас потішила і ви насолоджуватиметеся перебуванням на моїй чарівній землі.
Ваш друг Дракула».
4 травня
Я дійшов висновку, що господар готелю отримав листа від графа, в якому йому наказали тримати найкраще місце в поштовій кареті для мене, але коли я спробував з’ясувати подробиці, він лише мовчав і вдавав, що не втне моєї німецької. Насправді ж про це не йшлося, бо до цього моменту він усе чудово розумів, принаймні сяк-так відповідав на мої запитання. Він і його дружина, жінка похилого віку, яка зустріла мене, якось злякано перезирнулися. Старий пробурмотів, що отримав гроші разом із листом і це все, що йому відомо. Коли я запитав у нього, чи знає він графа Дракулу і чи може щось розказати про його замок, вони з дружиною перехрестилися, сказавши, що вони нічого не знають, і раптом урвали розмову. Але мені вже час було вирушати, і я не встиг більше нікого розпитати, бо все це видавалося загадкою, і, можеш не сумніватися, почувався я ні в п’ять ні в десять.
Тієї миті, коли я надумав їхати з готелю, до мене в кімнату зайшла господиня і істерично спитала: «Ви мусите їхати? О! Молодий герр, ви справді мусите їхати?» Вона була у такому збудженому стані, що, здавалося, розгубила свої знання німецької, перемішуючи її з якоюсь іншою, не знайомою мені мовою. Я зрозумів її тільки тому, що раз по раз перепитував. Коли я сказав їй, що маю їхати негайно і що мене запросили для важливої справи, вона знову запитала:
— Вам відомо, що сьогодні за день?
Я відказав, що сьогодні четверте травня. Вона похитала головою і сказала:
— О так! Я знаю це! Знаю! Ви знаєте, що це за день?
Я відповів, що не знаю і вона провадила:
— Сьогодні переддень святого Георгія. Хіба ви не знаєте, що сьогодні, тільки-но виб’є північ, уся нечисть світу увіб’ється в повну силу і правитиме світом? Чи знаєте, куди і чого ви їдете?
Вона перебувала у стані такого очевидного потрясіння, що я спробував заспокоїти її, але марно. Нарешті вона впала на коліна і молила не їхати або бодай зачекати день чи два.
Все це сприймалось як нісенітниця, проте в мене душа була не на місці. Попри це, я мав справу, яку мусив залагодити кров з носа.