Зося. Пан Шмигельський.
Потоцький. Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?
Зося. Певно. Він називав себе Іваном Найдою. Коли ж до нього я призналась, велів мені про це мовчать і у дорозі скрізь звать Найдою.
Потоцький (до Жезніцького). Га! Пане Жезніцький! А що, коли і справді наш Шмигельський до Чалого пристав?
Жезніцький. То найпевніша річ, ясновельможний пане! У, бестія! Коли б він мені тепер достався в руки!
ЯВА V
Ті ж і г а й д у к, подає лист. А потім Шмигельський і Чалий.
Потоцький (прочитавши). Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане Жезніцький, готуй найтяжчії тортури.
Входить Шмигельський і Чалий.
Жезніцький. Я ні живий ні мертвий! Дозволь мені, ясновельможний пане, насамперед одрізать язика Шмигель-ському, бо язиком своїм брехливим він обморочйть всіх і виправдиться перед ясновельможним.
Шмигельський. Саво, глянь!
Чалий. Зося!
Зося (до Потоцького). Це він, ясновельможний пане! Глянь, який орел. Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалій його ради того, що пожалів мене він, молю, бо смерть його — і моя смерть!
Потоцький. Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамаків пристав?
Шмигельський. Согрішив, але покаявся, і от моя покута: ми вдвох приїхали служить тобі, ясновельможний пане! Це — Сава Чалий!
Жезніцький (до Потоцького). На шибеницю їх обох мерщій, ясновельможний пане! Вони задумали якусь нову зраду; а пан Шмигельський обморочить,— не слухай його.
Потоцький (до Чалого). Ти хто?
Чалий. Сава Чалий.
Жезніцький (про себе крізь зуби). Падло, падло.
Потоцький. Гайдамацький отаман?
Ч а л и й. Був кошовим. Нині слуга ясновельможного пана.
Потоцький. Може, слуга, а може, й ні!.. Як вовка не держи, він в ліс втіче при першій нагоді...
Чалий. Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине він двора.
Потоцький. А все ж таки на ланцюгу його держать не вадить...
Чалий. Безпечніше! Тілько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї він не муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильністю до пана все більше й більше наливалось!
Жезніцький. І в цього, бестії, язик медовий!
Потоцький. Та єу мене і ланцюг такий, і певен я, що той ланцюг надіне Сава охоче.
Чалий. Не знаю.
Потоцький. Ти панну Зосю пізнаєш?
Чалий. О ясновельможний пане! Хто сонця не пізнає, коли воно з-за хмар промінням ясним і теплом освітить і огріє бідну душу? Ця панна — моє сонце, і проміння її очей мене сюди манило більше, ніж ті умови, які вельможний пан через Шмигельського мені прислав.
Потоцький. Хоч ріжниця між панною й тобою така ж велика, як між небом і землею, але я ріжницю ту згодом згладжу. Тепер же для користі краю цим блискучим ланцюгом я прикую тебе до Речі Посполитої!
Ч а л и й. О, якби усіх невольників таким кували ланцюгом, тоді б неволі не було на світі, а лиш рай!
Потоцький. Так завтра й шлюб. В придане маєте від мене села Рубань і Степашки ЗІ, а на обіход завтра візьмеш
з комори сто тисяч золотих. Чуєш, Саво? Я все зробив; тепер, пане Саво, покажи мені, що зробиш ти для мене і для краю. #
Ч а л и йД Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував. Розжену більше двох тисяч гайдамаків, що там зібрались і думають ударити на Тульчин і Немирів. Очистю всю Україну від менших я загонів і тілько одного прошу: полегшить долю посполитих, як то ясновельможний в листі своїм, писав.\
Потоцький. Обіщаю.
Жезніцький. Ясновельможний пане! Чим же я заслужив таку образу? Панну Зосю я хотів сватать, і вельможний пан дав мені слово, що буде моїм сватом, а тепер свата панну за гайдамаку.
Потоцький. Правда, правда. Добре, що ти згадав! Але я силувать не буду панну красну... Панно Зосю! За кого хочеш заміж вийти: чи за шляхтича пана Чеслава Жез-ніцького, чи за оцього гайдамаку — Саву Чалого?
Зося. За гайдамаку.
Потоцький. Ну, то що ж я можу зробить, коли пану піднесли гарбуза? Панно Зосю І Стань рядом з Савою.
Зося стає рядом з Савою.
Ні, пане Жезніцький, ти не підійдеш так під пару панні Зосі, як от Сава. Глянь! Замість батьків я вас благословляю.
Сава і Зося стають перед Потоцьким навколішки і цілують його
в руки.
Жезніцький. Триста дияволів!
Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Пуща. Печера в скелі.
ЯВА І
Медвідь і Г р и в а. Перше Грива, вилазить з печери.
Грива. Якове! А ти на де-реві?
Голос. Сидю в гнізді й чатую.
Грива. Чатуй, чатуй! Ти хоч і кривий, а ухом своїм та оком нас оберігаєш більш, ніж шаблею.
Голос. Я чую, десь далеко їдуть верхові, але не видко ще.