Гнат. В розкошах один, а тисячі без хліба? На палю б вас усіх!
Шмигельський. І тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш!
Гнат. Рівності!
Шмигельський. Однакових листів на дереві нема.
Гнат. Будь собі хоч семи п’ядей у лобі, носи на плечах скелі, але на мене й на моє руки не піднімай!
Шмигельський. Одначе ти піднімаєш руку на моє життя, а хто ж тобі на це дав право?
Г н а т. Ти — зрадник! А поки душа моя живе у моїм тілі, ніхто не спинить мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народові свойому і одсахнулися від нього за панські ласощі й принади.
Шмигельський. І ти зрадник! Зрадив ти законам Речі Посполитої! Ти проливаєш кров і винуватих, і невинних; ми ж винні тілько в тім, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.
Гнат. Панам!
Шмигельський. Тобі здається так, а нам інакше. За кривди панські ти хочеш помстою платить, шукаючи у тім для ран народних ліків; а ми лічить хотіли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить і дати спокій Україні!
Гнат. Панам!!
Шмигельський. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш, сам!
Гнат (мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен в тім, що до моїх думок пристанеш і Саву покарать мені поможеш!
Шмигельський. Ні, Гнате! Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїй путі, так ми не зійдемось думками.
Гнат. Правда! Нас порівня лиш домовина. Пани-брат-тя. виведіть пана Івана за кіш і там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пана Івана; він варт того, щоб поховать його з січовиками вкупі.
Шмигельський. Спасибі, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по мені стріляли три або чотири — певніща смерть, бо коли один добре не влучить, пройдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець. Я в ухо тобі стрельну — і зразу смерть.
Шмигельський. Ну, гаразд... Прощай, Г нате!.. Ходім, пани-браття.
Пішли.
ЯВА IX Ті ж, без Шмигельського.
Гнат. Ти знаєш, діду, що громада присудила предати смерті Саву. Послали двох на цеє діло: один, Кульбаба, зрадив; другий, Горицвіт, сам смерть прийняв! Порай мені: кого тепер послати, щоб Саву смерті він предав?
Знахар. Сави ніхто не візьме, ніхто не стратить. Тілько ти візьмеш, тілько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої руки за гріх великий свій! Та ще візьми Кравчину — при ньому смерть до вас не доторкнеться!
Гнат. Коли призначено — то й станеться! Візьму Медведя і Кравчину та й зараз же піду.
Знахар. Іще моя вам рада: покладіть у чоботи своєї ви землі, щоб ніхто не знав вашої підмови.
Вистріл.
Гнат. Пропав зрадник! Так пропаде і Сава без пуття, без слави, так пропадуть всі зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товариші, підем в дорогу... Лісами, ярами я приведу вас в палац Сави і сам, своєю власною рукою його скараю!
Завіса.
ДІЯ П’ЯТА
Світлиця Сави, гарно убрана килимами. На стінах зброя. Під стінами турецькі канапи; напереді стіл. Вглибині колиска.
ЯВА І
Зося колише дитину; біля неї стоїть баба.
Зося. Заснуло. Ідіть, бабусю, відпочиньте. Коли дитя прокинеться, я вас покличу.
Б а б а. А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора: чотири неділі минуло, як дитя родилось, а ще й досі в хрест не ввели.
Зося. Завтра, бабусю... Ждемо пана Шмигельського. Він буде кумом!
Б а б а. А який піп, пані, буде хрестить: чи наш, чи уніят-ський, чи ксьондз?
Зося. Отець Іван.
Баба. Оце добре. Діти повинні йти по батькові... А де ж пан Шмигельський? Його вже третій день не бачу, а він же в нас щодня?
Зося. Пан Іван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь містечко і костьол геть обібрали... А господи, коли б уже тих гайдамаків не стало! Ловить їх Єава, ловить, а вони єсть і єсть. Та ще похваляються на Саву... Мені таки боязко за нього, а особливо, як пана Івана немає дома.
Б а б а. О моя кохана пані, хто осмілиться до такого лицаря, як Сава, доступити? Кругом нас милиція, і вся у пана Сави під рукою.
Зося. Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже сміливий, а через те в дворі у нас, бува, частенько зовсім немає козаків. Та от хоч би й сьогодня — всіх розіслав.
Баба. А двірня в нас хіба мала?
ЯВА II
Ті ж і С а в а. Б а б а, уклонившись, виходить. Зося обніма Саву, потім бере його за руку і веде до колиски, одводить частину полога. Сава довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, стоїть, схиливши йому голову на плече. Сава по хвилі спуска полог, цілує Зосю і одходить
від колиски.
Сава. Міцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб синові дать ім’я Гнат?
Зося. Ні, ні! Мені той Гнат страшний, і я не хочу, щоб сина нашого так звали. Назвем його Савою. Це ім’я для мене миле, а коли тебе не буде дома, я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: «Сава! Мій милий, мій коханий»,— і так мені здаватись буде, що я з тобою розмовляю.