Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний 7?
Пузир. Торік вибрали. Тілько я ще ні разу не був. (Сміється.)
Золотницький. Нічим хвастать: це тобі не робе честі. От поїдемо, так будеш і на собранії — завтра почнуться; на черзі важне питання: продовольствіє голодного люду до урожаю.
Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п’ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п’ятнадцять копійок на роботу.
Золотницький. Діло. От ти це саме скажеш на собранії, і тобі привезуть тисяч двадцять робочих.
Пузир. То вони мені й голову об’їдять!
Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось інче придумать, треба обсудить, душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні.
Пузир. Це не моє діло!
Золотниць КлИчр. Як?
Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!
Золотницький. Які пам’ятшіки? Не розумію. При чому тут пам’ятники?!
Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)
Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам’ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам’ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватно можна жертвувать звідусіль. В числі жертвователів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородне діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам’ятник поета. Гроші висилаються полтавському голові8.
Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?
Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?
З о л о т н и ц ь к и й. Ти хто такий? Малоросіянин?
ГІузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький. Так от і пожертвуй на пам’ятник народного поета.
Пузир. З якої речі?'Я жертвую на приюти...
Золотницький. Ждучи награди?
Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надоб-ності!
Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились; воли служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!
Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!
Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Входе дівчина.
Дівчина. Пожалуйте обідать!
Золотницький. Прощай!
Пузир. А обідать?
Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, ©нать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!
Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!
Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!
Пузир. Та це ви щось таке говорите, що я не розумію. Милості просю обідать!
Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраиіє і пошлеш гроші на пам’ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!
Пузир. Та вже для вас: і поїду, й пошлю! (Бере його під руку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)
Золотницький. Ах* ти... хазяїн, та й більш нічого!
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Сад: гаївок, клумби, ослони.
ЯВА І
На сцені нема нікого. По хвилі за сценою чуть голоси: «Ми не собаки,— і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає!» Входить юрба робочих.
Петро. Ходім до хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ — голощак! (Показує глечик.)
Дем’ян. Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі, й другі за нами, та ноги на плечі й гайда!
Петро. Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тим часом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.
Дем’ян. Так ми знову покинемо!
Петро. Тоді посадять! І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було, те ж саме.
Дем’ян. Ну і що ж, помогло?