І к а її. От прошле время, а, єй-богу, я в гімназії менше пустував віддруїпх; тілі.ко, як той казав, великим грішникам дурно все проходить, а малим такого бешкету задають, що й на старість буде впам’ятку. Яків Яєшня щодня начіпляв бороду і навіть в театральнім бухветі для штуки знакомився з нашим надзирателем, курив з ним, частував його горілкою — і нічого! А я один той раз начепив бороду — і піймався.
Карпо. Мабуть, погано начепив, не уміючи?
Іван. Та ні, добре начепив! Тілько, знаєш, скучне щось грали, я давай кричать цвіркуном... В театрі сміх, я ще дужче. Десяцькі почали шукать цвіркуна меж слухачами, один шельма прислухався і підійшов ззаду. Я не бачив і тілько що зацвірчав, а він мене за рукав почав тягнуть, я його штовхнув, він упав і промовив: «Держіть цвіркуна!» Тут підскочило ще два і потягли цвіркуна з театра. Я почав борика-тись, хотів утікти, а один піймав мене за бороду та й одірвав. Спершу злякався: думав, справжню бороду одірвав чоловікові, а потім розібрав діло, і потягли мене наниз, а там якраз курив наш надзиратель Шпигановський. Побачив. «Піймались,— каже,— господин цвіркун!» А я йому язика показав...
Макар. Доцвірінькався!
Всі сміються. Входе Василина.
ЯВА V Ті ж і Василина.
Василина. Тату! Коні вже запряжені, і мама сердиться, що ви не їдете на вокзал за братами; кажуть, що ви опізнитесь.
Макар. Та все через цього цвіркуна. (Бере шапку.)
Іван. І тут я винен,— отак усе!
Макар. Треба поспішать, щоб не опізниться. (Вийшов.)
Карпо. Та ще рано!
І в а н. І охота татові самому їхать на вокзал... Тут всього дві верстви.
Карпо. Рад, що таких дітей діждався.
Іван. Щастя, що батько тебе діждався, а то все суєта!
Василина (обніма Карпа). Братику, мені треба купить новеньку шляпку, бо у мене стара, нема в чім піти до церкви.
Іван. Чого ж тілько шляпку? ІІо-моему, то треба і рукавички, і модне плаття, і мантильку, і зонтик.
Василина. Ну, а як же? Вісім літ носила в городі шляпку, а тепер що мені надіть? Невже запаску?
Іван. На голову? Де ж таки!
Василина. Крупа!
Іван. Ха-ха-ха!
К а р п о. Ти ж перше не ходила дома в шляпі, а тепер як нарядишся по-городському, то будуть люде сміятися, пальцями тикать!
Василина. Та як же мені одягатись?
Карпо. Як усі багаті хазяйські дочки нашої околиці.
Васили н а. В запаску?
Іван. На голову?
Васи л и и а. Крупа!
Карпо. Одежа повинна одповідать становищу, в якім чоловік живе, а я не знаю, чим ти хочеш буть: чи хазяйською дочкою при батькові, при матері, пильнувать господарства, чи, може, учителькою будеш...
Василина. Я хочу учитись, я хочу лікарем буть.
І в а н; І будеш виписувать на одну бородавку кварту азотної кислоти.
К а р п о. Я не знаю, як батько, а я не згоден. Я вас повчив, а тепер пора своїх дітей учить.
Василина. Хіба ти нас учив?
Карпо. Спитай батька.
Василина. Земля батькова, то батько і учив усіх.
Карно. Спасибі, що оцінувала мою працю.
І в а и. Земля сама не годує, треба працювать біля неї.
Васили н а. Обізвався працьовитий!
І в а н. Карно один робе, а ми пороззявляли роти, як каліки, та й кричимо: «Дайте, не минайте!»
Василина. Може, ти каліка, а я ні!
Іван. А що ж ти робиш, чим ти одрізняєшся від мене?
Василина. Я вісім класів скінчила, а ти що?
Іван (витягується). Старший писар корпусного штаба.
Василина. Ха-ха-ха! Великий чин! (Ходе по хаті.)
Іван. Діло не в чині, а в начинці! От візьми порося: що воно — свиня, а начини його доброю начинкою,— дуже смашна штука! Так і людина... Ти думаєш, як я писар, то на мене можна пхекать? Помиляєшся! За ці п’ять літ я стілько прочитав добрих книжок, що тобі її не приспиться; і горя набрався, і дечому навчився такому в суворій школі життя, чому ніяка школа не навчить.
Василина. Бачу, що ти научився базікать.
Іван. Слухай, Васочко! Ми все балакаєм з ножа: гостро та уразливо; так не годиться! Давай будемо говорить як брат з сестрою.
Васили н а. Говори. (Сіла.)
І в а п. Випою всьому наше виховання, і я розумію, що тобі нелегко помиритись з тим етапом, з якого вийшла і куди тебе фортуна тягне силоміць назад.
Васпли п а. Ніхто мене не може присилувать жить на хуторі.
І в а и. Не в силі діло! Ти хочеш буть лікарем — це хороші мрії; а чи можеш ти буть лікарем — про це й не думала! Не кожний художник — художник, не кожний письменник — письменник, не кожний лікар — лікар; скрізь нужен талант!
Це перше всього. А друге — ти не довчишся, бо це нелегко... Тілько марно згаєш час.
Василина. Що ж то я, така дурепа?
Іван. Сама середня людина.
Василина. Для чого ж мене учили в гімназії?