Михайло. Нічого подібного... Нарешті, це зовсім лиш-ні згадки. Охота! Мама може пригадать ще й не такі випадки, коли ми спали в колисці... Зовсім лишне!..
Макар. А все Іван!
Тетяна. Може б, ти заснув, сину?
М и х а й л о. Ні, посидю з вами: мені дуже приятно побесідувать з своїми, бог його знає, коли побачимось, а я думаю завтра їхать.
Макар. Як?
Тетяна. Що ти? Оце вигадав! Два годи не бачились, а на третій увійшов в хату, поздоровкався і назад... Ми ж на тебе ще не надивилися.
Макар. Посидь, сину, з нами!
Михайло. Я рад душею... Я б сидів біля вас, може, все життя, якби не так склались мої діла...
Карпо. Які там у тебе діла. Екзамени покінчив — і гуляй до августа.
Михайло. Другі діла. Як будете знать причину, то ви й самі скажете: їдь, сину!.. Я б просив, щоб тут зостались тільки тато, мама, Карпо і Явдоха.
Явдоха. Вибачайте, мені треба навідатись до дітей. (Пішла.)
І в а н. А ми ходім усі в леваду, там поляжемо під великою старою вербою, поспіваєм. Я люблю цю вербу: вона давня-давня і так нахилилася до води, мов вітається з нею, а як зашумить своїм листом — наче шепче воді любовні речі.
Петро. Ого! Та ти поет!
Михайло. Через півгодини приходьте сюди та заспіваємо; я вже давно чув спів.
Василина. Гаразд.
Ідуть.
(До Демида.) Ви торік гарно співали.
Демид. І тепер співаю і на скрипці граю.
Василина. А заграєте на скрипці?
Демид. Я буду у вас довго, то ще й надоїм.
Карпо. Ніколи йому буде грати.
Василина. Ау неділю!
Карпо. Хіба.
Вийшли.
Михайло, Карпо, Макар і Тетяна.
Михайло. У вас, мамо, неначе сльози на очах! Чого це? Заспокойтесь. (Цілує її.)
Тетя н а. І від радощів сину, і від печалі, що хутко так від’їздиш... Тілько один Карпо з онуками, спасибі, біля нас!
{М и х а й л о. Бачите, мамо, от у Карпа єсть діти, онуки ваші, і ви радієте... І я хочу, щоб і у мене були діти... Треба мені женитися... А через те я повинен зараз вас покинуть, бо у мене є молода, і треба її навідать.
Тетяна. Молода є? Ти хочеш женитись? Слава богу!
Макар. Нехай бог благословить!
Т е т я н а. І пошле тобі щастя! (Цілує його.) А хто ж твоя дівчина, сину? Де вона, сину? Чия вона, якого роду?
Михайло. Дівчина гарна, інтелігентна, скінчила Смольний інститут 5з шифром.
Тетяна (утираючи сльози). Господи! Господи!.. Які є дівчата!
Макар. З шифром? Що ж то, сину?
Михайло. Особий знак достоїнства.
Мака р. Достойна, виходить! Дай господи, дай господи!
Михайло. Дочка полковника — Наталія Сорокотисяч-никова.
Макар. І придане добре.
Карпо. Це, тату, призвіще таке.
Макар. А!.. Ну, знаєш, воно недаремно таке прізвище — Сорокатисячпі! Мабуть, багата?..
М и х а й л о. Я не знаю, тату.
Макар. А чом же пе розпитав? Розпитай, сипу!.. Там хоч вона і достойна, а все, знаєш, придане не вадить! Ти ж не абихто — скоро сам генералом будеш!
Михайло. Вона одна дочка, що є — то її.
Макар. Ага! Одна? Ну, це добре. Вже як одна, то, звісно, все їй достанеться.
Тетяна. Чорнява, сипу?
М и х а й л о. Чорнява, мамо, а очі сппі: як намальована!
Тет я п а. То тії ж її привезеш до пас, покажеш? А може б, ми з старим поїхали на оглядини: так годиться. Вони б нас побачили, а ми їх...
Михайло. Далеко це, мамо! Вони тепер за кордоном, на Рів’єрі °... Батько її лічить очі,— бояться, щоб не осліп.
Тетяна. Ото, нехай бог бороне!
Карпо. Так ти аж туди поїдеш?
Михайло. Треба їхать. Не можна інакше. Ми умовились з Наталею Петровною там побачитись... Тепер розумієш: не поїхать, вийде — фе! — хамство! А поїхать — грошей треба! У мене є небагато, я зберіг, скільки міг... А вернувшись, треба мешкання гарне,, повара... Хоч на перше время; знаєш — рідня: наш директор—дядько, та й батько— полковник!.. Потім можна буде перевести на демократичну ногу, а зразу... Та воно і для кар’єри... теж... Ти все розумієш, що там тобі розказувать...
Карп о. Та я одно розумію, що тобі грошей треба.
Михайло (провів пальцем по горлу). До 'зарізу!
Макар. Хіба не можна, сину, тут їх підождать? Навіщо терять гроші по чужих краях?
Михайло. Не приходиться: слово дав, що приїду, і вони там ждуть! Як же так? Скажуть: хвастун, мужик, бідняк і... розумієте... справді вийде по-свинськи...
Тетяна. Напиши, що грошей нема.
Михайло. Ну, мамо!.. Більше на мене теряли — поможіть востаннє: дайте п’ятсот рублів!
Макар і Тетяна дивляться на Карпа, Карпо тре голову і розводить
руками.
Брат! Карпо! Ти достойніший із людей! Порятуй!
К а р п о. Де ж я їх візьму? Мені на уборку трави і хліба треба немало, та ще ж, певно, і Петро, і Іван, і Василина попросять... Я не знаю, що робить!