Михайло. Добре, тільки акцент...
Терешко. Оксент, Оксент! І ти: Оксент! Хто тобі казав? Та нехай Оксент тричі умиється, а проти Матюші не вийде!
Михайло. Я не чув Оксєнта...
Терешко. Так коли не чув, то й не говори, а то і ти Оксєнта приплів!
Іван, Петро, Демид тихо сміються.
Михайло (сміється). Та воно так... Крім того, дядьку, я вам ще скажу, що Матюшу рано пускать па сцену: це псує дітей.
Терешко. Отакої! Всі будуть славить своїх дітей, всі будуть у трезвості представлять, а мій Матюша повинен задніх пасти? Ні, брат, ми штурмом візьмемо! Всі представляють — і Матюша буде представлять! Він талант — сам писар казав!
Входе Карпо.
ЯВА VIII Ті ж і Карпо.
Михайло. Ну що?
Карпо. Достав!
Михайло (цілує його міцно). Спасибі! А коли поїзд одходить на Одесу?
Терешко. Здоров, Карпе!
Карпо. Доброго здоров’я, дядюшка. (Поцілувався.) Ти питаєш — поїзд? Стривай! (Пригадує.)
Т е р е ш к о. Жаль, що ти опізнився, не чув, як Матюша читав «Гуси».
Карно. То він мені потім прочитає... Поїзд одходить увечері у восьмій годині, а удень — у першій!
Михайло (дивиться на часи). Ще рано, я можу поспіть на вечірній поїзд, тут недалеко.
Тетяна. Ой, не пустю сьогодні, нізащо в світі! Бійся бога! Я не успіла надивитись на тебе, наслухатись твого голосу, а ти зараз од’їздить. Може, і ти, Петя, сьогодні поїдеш? І ти, Іване? Може, і Карпо нас покине на старість літ!..
Михайло. Ну, заспокойтесь, мамо, я вже зостанусь до завтрього.
Тетяна. І завтра не пустю!
Терешко. Годі тобі, сестро! Хіба не знаєш: квочка потрібна курчатам, поки 'малі, а побільшають, то як вона ні квокче, курчата біжать вже не до неї, а туди, де їм більше подобається!
Макар. Заспокойся, стара! Буде з нас Карпа; слава богу, що хоч він біля нас! Помремо, то буде кому очі закрить, а цих всіх — несила удержать при собі! Не на те ми їх учили!
Терешко. Чуєш, вилупок, як мати та батько побиваються за дітьми? Слухай же і на вуса мотай!
Матюша. У мене нема ще вусів.
Терешко. Ах ти, каналія. (Цілує в голову.) Талан! Ще виростуть і вуси.
Тетяна (схилившись на Михайла). Росли ви, то ми вас не бачили, і виросли, знатними людьми поробилися — та й кидаєте нас самих, старих, немощних! Як у цій пісні співається: «Ми повиростаємо та й розійдемося...» (Плаче.)
Михайло біля неї, її утішає.
Демид, Іван, Петро і Василина (співають).
Ой не журись, непе, не журися нами!
Як повиростаєм, розійдемось сами.
В цім місці Терешко бере Карпа і Матюшу за руку і веде на перед кону. Коли пісня іде далі: «Буде нас, мати, по горах, по долинах, а й буде нас, непе...» — в цей мент мати плаче дужче, пісня лунає далі, а Матюша чита «Гуси»: «Предлинною хворостиною...», поки не опуститься завіса.
Терешко (цілує Матюшу в голову). Талан!
З а в і с а.
ДІЯ ТРЕТЯ
У батьків в хаті.
ЯВА І
Тетяна, Василина і Явдоха. Теїяпа плаче.
Василина (біля неї, по паузі). Не плачте, мамочко, не плачте, рідна! Я вже вас не покину, я не поїду більше вчитись, я буду з вами жить, вам помагать, я за цей час уже привчилась до хазяйства, і воно мене не так лякає, як перше.
Явдоха. От і гаразд, от і розумно, а то одно товчеш: поїду та й поїду на якісь там курси...
Василина. Мамо, не плачте ж! Сказала, що зостаюсь при вас, то вже зостаюсь.
Тетяна (витира очі). Дорога моя! Ти ж у мене одна; ми достатки маємо, чого тобі тинятись, кидать нас, старих? А бог пошле пару, збудуємо тобі хорошу хату; не схочеш з Карпом укупі вести хазяйство, ми справимо вам власне, дамо землі; ти принаймні старість нашу доглянеш, очі нам закриєш, а то сини, бач, розвіялись скрізь та й забули за нас; один Карпо сидить на грунті, та й того рідко бачу, бо його діло не хатнє.
Явдоха. Ми вже вас не покинемо, доглянемо і вас, мамо, і тата.
Тетяна (цілує Явдоху). Невісточко моя золота, розумного батька ти дитина; я тебе шаную он як! Я з тобою, як з рідною дочкою, увесь час живу... а сини відцурались: Михайло оженився, Петро оженився — та й на весіллі не була, і невісток не бачила, байдуже їм, що мати тут вбивається, як чайка при дорозі, упадає за дітками, що розлізлись по степу широкім, та ночами темними квилить, та постіль дрібними умиває. їм там скрізь весело, вони молоді, звили свої гнізда, вони в чинах, в почоті, а що ж нам зосталося на старість літ? Тільки й радощів, що тішить око, дивлячись на щастя дітей, а дітей нема,— діти розбіглися, забули!..
Явдоха. Та не вбивайтеся, мамо! Ще і Михайло, і Петро приїдуть, ще побачите і невісток своїх, пань знатних.