Макар. Тілько що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі — святе діло!
Тетяна (утирає сльози). І цей кида!
Іван (цілує матір). Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!
Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніщ казав, та і я знаю... краще вік жить строковим робітником — принаймні єсть харчі,— ніж бездарою-актьором поневірятись, старцювать!..
Іван. Ах, Карпо! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що уродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувать на сцені свої сили! А може ж, я талант!
Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили у городі актьорів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік-з театра? Ха-ха-ха!
Іван. Хіба то п’єса, хіба то актьори?..
К а р п о. А може ж, і ти кращим не будеш? Скажу твоїми ('ловами: мрії твої — суєта!
Іван. Демид! Заступайся за мене! Карпо! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священий храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужності па них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!
Демид (міцно стискує руку Івана). Я поділяю твою думку, я чую серцем, що ти артист і справді! Карпо! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно,— віддаймо його сцені!
Василина. Таточку, мамо, Карпо! Не силуйте Івана жить в селі! Нехай він робить те, що любить.
Карпо. Та боже поможи йому, і рад помогти.
Тетяна. Може, і справді там його щастя?
Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.
Іван (цілує батька, матір, Карпа). Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі — і я щасливий у цей час! Ура!.. (Цілує Василину І Демида.)
Макар. Стривайте! Здається, хтось під’їхав.
Карпо (загляда у вікно). Коляска графа Тюті!.. Що це, чого це?..
Іван (загляда ззаду). А в колясці наш Петро.
Тетяна. Петро! (Біжить з хати.)
Макар (іде за нею). Та пе біжи-бо так, стара, а то ще упадеш. (Вийшов.)
Василина (радісно скаче). Петя, Петя! Слава богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)
І в а н. А з ним поруч якась пишна краля — певно, жінка! Хто ж то ще верхи?
Карпо. Старший син графа Тюті.
Іван. Угу! З кавалером замість приданого...
Карпо. Якесь паскудство! А бідна ма*ма, дивись, дивись: мало не звалила Петра!..
Іван (відійшов від вікна). О матері! Якби вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!
К а р п о. Ведуть під руки кралю.
І в а н. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова молодиця!
Карпо. Граф коня пришпорив і подався з двору! Іван. Не удостоїв.
Карпо. Ану його! Скатертю дорога.
Входять Аделаїда, одягнена гарно, модно, ефектно; мати легенько їй держиться за рукав, заглядаючи у вічі; слідом Петро, одягнений в судейську одежу, зверху шинеля наопашки, Василина і батько.
ЯВА IX
Т і ж, Аделаїда, Петро, Тетяна, Василина і Мак а р.
Тетяна (упадаючи біля Аделаїди). Невісточко моя, паняночко!.. Як намальована — гарнісенька! Роздягайся, роздягайся!
Тим часом Петро цілується з братами і Демидом. Тетяна повернулася до Петра, біля Аделаїди стає Васплипа, хоче їй помогти скинуть шляпу, та
одводе її руку.
Петя! Як же ти перемінився!
Петро. Одежа друга, мамо! (До Аделаїди.) Адя! Це брати мої, Карпо і Іван, а це — Короленко.
Аделаїда (стрепенувшись, радісно і цікаво). Писатель? 10
Петро. Сільський учитель.
Аделаїда (нехтуючи). Учитель... (Робить загальний уклін і сіда.)
Іван (до Карпа). Привітлива!
Карпо. Що то у неї у тій торбі ворушиться?
Тетяна. Ая тут ждала тебе з жінкою, ждала, умлівала, мало не злягла з печалі. (Скида раптом з Петра шинелю і кладе на скриню.) О, і в тебе аполети, як у Михайла.