Михайло (в двері). Дарино!
Входе Д а р и її а і подає письмо.
Дари на. Почтальйон приніс.
Михайло. Так от, Дарино, покажіть Акілу Акіловичу бухвет, закуски, десерт... я ж уже до цього не мішаюсь: коли що і як подать — це ваше діло, Акіла Акілович!
Акіла. Єрунда! (Пішов, Даша за ним.)
ЯВА їх
М и х а й л о, потім И аташа.
Михайло. Від кого ж це? (Розрива конверт, вийма лист і повертає до підпису.) Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамилія!.. Так неприятно для слуха: «Барильченко». Зараз видно простоту рода. Дєйствітєльний статський совітник — Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінить не можна, куди не поверни, все чується погане якесь «барило»! (Пробі-гає письмо.) Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п’ятсот верстов, та ще в такий... день... прямо наче навмисне змовились!.. І що його робить?..
Входе Н а т а ш а, тихенько підходе.
Наташа. А від кого це лист?
Михайло. Та від одного знакомого.
Наташа. Дай я прочитаю...
Михайло. Не варт!..
Наташа. Дай! Може, це від женщини?
Михайло. Ну от! Коли хочеш по правді, це від брата.
Наташа. Від артиста, від босячка? О, це дуже цікаво! Дай! в
Михайло. Ні, це брат нецікавий. Він прожив в селі.
Наташа. Ну, дай же!
Михайло. Ти не прочитаєш. Поганий почерк. Я сам прочитаю. «Коханий брате і Михайло! Що з тобою сталося, що ти два роки не приїздиш? Перше писав, то сим, то тим заспокоював батьків, а тепер замовк, і мама мучиться тут і всіх мучить своїм неспокоєм. Оце днями так плакала, що мусили згодитись, щоб їхала одвідати тебе празниками. Потім нагадали, що ти скоро іменинник, і от мама приїде на цей день до тебе. Пишу тобі, щоб ти виїхав на вокзал і зустрів її, бо вона, мабуть, не потрапе. Дома все благополучно, Іван пішов на сцену, де має великий поспіх і заробля гроші немалі. Петро женився на дочці предсідателя окружного суда і нині вже судебний слідователь. Батько, і мати, і ми всі кланяємся твоїй жінці, хоч і не знаємо її. І чому б то не приїхать, щоб матір заспокоїть? А тепер доведеться нам турбуватись: як-то вона добереться до тебе в такім великім городі! Хіба, може, батько поїде з нею. Твій брат Карпо Барильченко».
Нат а ш а. Яка я рада, яка я рада! Нарешті таки побачу твою матір, а може, і тата, бо ти наче навмисне ховаєш їх від мене! Де ж таки! Два годи, як ми побрались, і ти досі мене пе повіз додому до своїх! Я думала, що ти в сварці; а тепер бачу, що мама тебе любе, коли старістю приїде на твої іменини. Побіжу зараз, скажу таткові.
Михайло. Стривай, Наташа!.. Прости мене, що я тобі раньше не говорив... Все збирався, та й досі не зібрався... Нелегко, знаєш, випутатись, коли запутаєшся, як муха в павутину!.. Ах, якби ти знала, як мені і тепер не хочеться говорить, то ти б пожаліла мене...
Наташа. Та що там? Ти мене лякаєш! Говори мерщій!
Михайло. Бачиш, ти роду настоящого дворянського, дід твій — генерал, батько був полковник на шляху до великих чинів, і я боявся открито сказать, що я...
Наташа. Та що ти, втік з каторжних робіт, чи що?
Михайло. Я із простого роду... Розумієш? Батько мій — багатий козак, просто сказать — мужик, гречкосій, і мати така ж сама проста людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві — нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як ,були, так і зостались простими мужиками. І от тепер вони їдуть сюди, може, от-от одчиняться двері — і на поріг; а тут у нас збереться городська знать: баронеса, предсідатель з міської управи, директор і другі. Я не знаю, що мені робить, як мені перед бомондом показать своїх батьків-мужиків? Порай!
Наташа. Ах, ах! (Пада на диван і закрива лице руками.) Боже мій! Так ти мужик?
Михайло. Я статський совітник, а батько та мати...
Наташа. Мужики! Фі! Як же ти посмів так обманить нас?
Михайло. Неправда! Я не обманював: мене не питали — я промовчав!
Наташа. Ох... ох! Боже мій! Жінка.мужика! Від нас же одступиться все фешенебельне панство. Як же я тепер людям покажусь? Що батько бідний буде почувать? Генерал — і мужики! Слава богу, що він осліп,— принаймні не побачить своїх сватів.
Михайло. Що ти говориш, опам’ятайся! Наташа, мила моя!..
Наташа. Не підступайте до мене близько. Від вас житнім хлібом пахне! Ви — мужик, я вас не люблю, я з вами розведусь!
Михайло. Розумні люди будуть сміятись над твоїм горем!
Наташа. Неправда! Всі пожаліють мене, нещасну. Ах, ах! Яка подлість на світі завелась: мужик кінчає університет, і його не пізнаєш, хто він? Попадає в вище коло людей, їде на Рів’єру і ловить благородну з діда-прадіда дівчину, як дурну рибку в сітку, обнімає її ніжний стан своїми мужицькими лапами, цілує її мужицькими губами... Фі! Обман, низький обман, від якого не можна навіть і встерегтись!..