Входе М и х а ії л о.
ЯВА XVI Ті ж і Михайло.
Макар. Подивись, полюбуйся, як твою матір жінка перевела на чорта, на відьму з Лисої гори...
Тетяна. Старий! Та мене вже не давить!
Макар. Так мене давить сором — я не можу тебе бачить, так наче тебе опльовано!
Михайло. Дурощі говорите! Який тут сором? Хто оплював? Переодягли в благородну одежу — і більше нічого! Пожалійте вже хоч ви мене: я так утомився сьогодні, що не можу говорить, не можу думать. Ти знаєш, яке нещастя, Наташа? З Федором Івановичем удар! Зараз побігли за лікарем.
Наташа (біжить до залу). Ах, ах!
%
Михайло за нею.
ЯВА XVII Макар і Тетяна.
Тетяна. Ой старий, умліваю/під грудьми давить, ребра тріщать, не можу дихать!..
Макар. От безглузда! Що ж тепер робить? (Роздивляється.) Не видко, де починається супоня; хоч би ніж. (Шука в кишені.) Нема!
Тетяна. Ой рятуй, задавить супоня! Клич ту молодицю, що мене супонила... Боже мій, забула, як її звуть.
Макар. Хоч сядь.
Тетяна. Не можу пригнутись, печінку випира. Дарино, Далино! Слава богу, нагадала.
Входе Д а р и її а.
Ой розпусти супоню, бо я лусну!
Макар. Скоріще! На милість божу, зглянься! Що ти зробила з старою жінкою? Гріх так знущатись!
Дарина. Так велено! Ходімо, я зараз розпустю.
Тетяна хоче іти і путається у шлейфі.
Одкиньте ногою, ногою одкиньте! Отак. (Показує.)
Макар. Хвицни, стара, хвицни! (Піднімає шлейф.)
Вона вплуталась і пішла.
Тетяна (ідучи). Ой мати божа, змилуйся! Ой розперізуй мерщій!
Зникли. Входе Акіла.
ЯВА XVIII Макар і Акіла.
Макар. Що там сталось? Хто так смертельно ударив директора?
Акіла. Кіндрат!
Макар. От твар иечувствспна! Таку особу осмілився ударить.
Акіла. Єрунда, він не розбирає осіб. Тепер для вашого сина одкриється вакансія директора.
Макар. Одному — горе, другому — радість; одному — смерть, другому — благополучіє і почесті.
Акіла. Одно слово — єрунда!
Макар. Чудне, незрозуміле життя людське.
Входе 11 а т а ш а і М п х а й л о.
Наташа. Даша, шляпу!
Акіла. А що директор?
Михайло. Прийшов до пам’яті, повезли додом>.
Даша хутко вносе шляпу. Наташа надіває перед дзеркалом.
Наташа. Пальто!
Даша хутко йде і вертається з пальтом; Наташа надіва.
Акіла. Так я туди!
Михайло. І ми туди.
Наташа. Чого ж стоїш, Миша? Одягайся!
Михайло. Я зараз... А ви, тату, вибачайте, посидьте тут самі, ми тілько подивимося, що там з директором.
Виходить Наташа попереду, за нею Михайло.
Акіла (до Макара). Три копійки програв у карти і так сердився, що достав параліча. (Повертається). От єрунда. (Вийшов.)
Тетяна (на дверях, переодягнена в свою одежу). Куди ж це вони? Покинули нас, а самі повтікали?
Макар. Тікаймо і- ми звідціля мерщій в старе своє гніздо! Там гарно все — і ясно, і просто, і спокійно, як небо і земля! А тут кругом, як бачу, одно: суєта суєт і всячеськая суєта!
Завіса.
Комедія у 4 діях (Протяг «Суєти»)
ДІЄВІ ЛЮДЕ
Іван Барильченко — артист.
Маруся — його жінка.
Карпо Барильченко — хлібороб.
Михайло Барильченко — директор гімназії.
Н а т а пі а — його жінка.
Хвиля копіпап власного комерчеського парохода. В а її і п а - актриса.
К р а м а р ю к — актьор.
Н а д я — молоденька актриса.
У с а й — антрепренер.
Кактус — помошник режисера.
Бапітов Денис — актьор.
Райська — актриса.
Граф
К р у т н ц ь к и й із публіки.
С т ь о п а І ГІ е т я /
його діти
Деркач Кругляков
Вася — театральний портний.
Пріська ^
прислуга на дачі Івана Барильченка.
К а т р я Махмстка
Застольна кімната на дачі у Марусі' Барильчеикової.
ЯВА І
Михайло, Іван і Карно, одягнені у верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Пауза.
Іван (робе цигарку і закурює). Ну й довго баби наші наряжаються.
Маруся (виходе з зонтиком в руці). Я готова!
Михайло. А Наташа поки на голові волосок до волоска прикладе, то й ноги заболять ждучи. (Сідає.)
Наташа (з дверей). Не можна ж іти гулять, розтрі-> павши волосся!
Михайло. А ти б гладенько, як Маруся,— любо глянуть!
Маруся. Спасибі.
Наташа. У кожного свій стрій і смак.
Іван. Та ще поспіємо до снідання прогулятись. Що це, Марусю, наш Нептун 2 — Хвиля цілий місяць у нас не був?
Маруся. А, певно, його підхопили хвилі і гойдають десь у морі.
Іван. Море, море, море!.. Сьогодня ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море і понесе на своїх грізних хвилях!.. Кого на міль посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлебнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брат, мені завжди приятно згадать, як я колись у полі працював. Я, брат, часто тепер жалкую, що не зоставсь з тобою святую землю оброблять, та вже пізно!.. П’ятнадцять літ артистичної діяльності витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.